Глава 18

 Ну як можна зараз йому сказати, що жодного божественного прояву у собі не відчуваю і це лише я, проста смертна.
  Можливо все це відбудеться згодом.А зараз не бажаючи створювати нові проблеми, чемно подякувала вампіру і наказала сидіти на своєму місці в очікуванні мого поклику.Ще не хватало щоб він вулицями блукав. 
  Ми мовчки поверталися на гору, але дракон і на мить не відпускав моєї руки. Може боїться, що втечу чи розвіюся як туман. 
  Белоран з Ліссою вже місця собі не знаходили і помітивши нас дуже зраділи. Деверій зачинив двері склепу магічним способом і  усі разом вирішили поїхати у більш затишне місце для розмов. 
  Ми зупинилися біль першого ж кафе,потрібно усім  перевести подих. Там, за чашкою гарячого чогось, я в подробицях розповіла усе з видіння. Друзі ставили запитання, хтось робив  свої висновки і тут думки розділилися. 
  Вадим чомусь продовжував грати роль моєї няньки і вважав за краще відвезти в якусь глушину. Я ж звісно заперечила, повертаючись до попереднього плану та надалі вчитися захищатися. 
-Думаю, тепер зможу зрозуміти як  керувати своїми силами, - намагалась переконати  їх і себе, частинка сумнівів ще досі тліла всередині. 
-Невже? - прискіпливим  поглядом, нефелім за секунду  прикинув скільки кілограм "живої" ваги у мені. Мабуть для визначення сили удару. 
- Сумніваєшся, пернатий? - Деверій-Максим втрутився, хоч сидів навпроти та теплі флюїди так і розтікались навколо. 
  Здається це визначення належності до роду крилатих істот дуже дратувало останнього і він чомусь аж вирівняв спину та весь напружився.У світі тварин так роблять самці намагаючись залякати супротивника. 
  Дракон провокував його чи захищав мене в такий спосіб? Незнаю який варіант вірний, але бійка зараз точно не доречна. А вона точно буде якщо не втрутитися. 
  Ці двоє продовжували обмінюватися колючим фразами та спопеляючими поглядами. Ще трішки і пройде о точку не повернення. 
- Досить! - гримнула кулаками об стіл, аж чашки підстрибнули, - Нам потрібно згуртуватись перед лицем небезпеки, а ви? Як малі хлопчаки, може ще чимось поміряєтесь? 
  Слова попали в ціль і мої друзі враз знітилися,хоч інтуїція підказувала, що це не остання сутичка. Здається чоловіче суперництво не минає з роками і байдуже, що тобі кілька тисяч літ і мав вже бути якийсь досвіт, але мабуть це не зовсім так. 
  А може уся сіль саме в найстаршому? Як там йдеться у казках, що дракони ревно оберігають свої скарби, а я почувалась зараз саме ним. От тільки високої, неприступної вежі немає. 
  Ще й Вадим, ця гіпер-опіка вже набридає, а прагнення повного контролю взагалі бісить! Я ж жива людина і маю власну думку. 
- Ти йдеш? - він простягнув руку чекаючи відповіді. 
  Якщо піду з ним то невідомо як відреагує його опонент, але й вчинити так не можу, адже не бажала втрачати довіру друга. 
- Ліссо, Белоран, - звернулась до парочки, - підкинете? 
  Спокійно видихнути змогла лиш в їхній машині. Дівчина сіла поруч і це допомогло заспокоїти,чоловік кермував, пильно вдивляючись у темряву. 
- Ти як? - запитала вона, - Якась дуже не спокійна,тривога десь в душі. 
  Вона торкнулася, того місця де знаходиться моє серце,долонею від якої йшло тепло. Бачучи мій спантеличений погляд, дівчина пояснила, що це появ її сили-піднесення духу,досить доречно та в моєму "важкому" випадку малоефективне. Здається внутрішній буревій тільки набирає обертів. 
- Ну не кожного дня дізнаєшся, що ти частина, точніше найкраща репліка іншовимірної богині. 
-Так, але це щось інше. 
  А подруга прониклива. Дійсно, моє сум'яття стосувалось дракона. Ще досі не визначилася чи можу повністю довіритися йому. Найбільше лякав фрагмент спогаду де ми палко кохаємось, на фоні зеленого саду і здається ініціатива була моя.Тільки-но заплющую очі і бачу як мої руки тягнуться до  дужого тіла, обвивають шию, пальці засовую у волосся і так притягую його голову щоб торкнутися вуст. Він міцно стискає мої сідниці і щосили втискає у своє тіло. Досить! 
  Від спогадів, своїх чи чужих,  прикусила верхню губу аж до крові. 
  Колишня валькірія намагалась з' ясувати чи боюсь його. Та мабуть більше боялась зізнатися сама собі, що це не стах, а бажання. 
   Всепоглинаюча пристрасть, жага тіла. Ось більш точне визначення мого теперішнього стану і тому варто обмежити наше спілкування. 
  Чому?  Бо  намагалась переконати себе,що  це прагнення було не моє. Воно належало Анарей і чомусь тепер виривалось назовні. 
  Безумовно богиня була дуже темпераментною жінкою і здається її зовсім не гризло сумління щодо подружньої зради, але ж я не вона.    Розуміння розділення наших особистостей змушувало задумуватись над тим чи не зникне Анна Тимко як особистість якщо дам дорогу їй. 
  І як взагалі це має відбутися, голоси в голові чи бачитиму більше спогадів, має ж бути щось. Ця невизначеність була причиною мого відторгнення Макса, чи варто вже називати його Деверієм. Боюся, що наша близькість це той поштовх до змін які зметуть усі бар'єри у свідомості. 
  У мене до нього стільки запитань, він же єдиний хто може справді допомогти бо ж був присутній з самого початку.
  Від кожного спогаду , у голові знову пролітали картинки з марення та відчувався його запах, здається мої органи чуття налаштовані на дракона і займаються самообманом. Мене тягне до нього як до наркотику.
  Нарешті розплющила очі і помітила, що і на ногах, і на руках пальці стиснені  аж до болю.
  Варто переключитися на щось зовсім інше. От три камені, що мирно спочивають у садку музею. Відчуваю, що ми якось пов'язані, але знати б напевне де шукати. 
  Не помітила як опинилася біля власного подвір'я. Подякувала друзям за доставку і попрощалася. 
- Ти не репліка, - промовила Лісса вже зачиняючи дверцята авто, - пам'ятай це. 
  Дивно було чути таке, аж холодок по спині пробіг. 
  Тихцем пробиралась у свою кімнату,як краєм ока замовила два силуети на кухні. Хто це так пізно приходить в гості? 
  За столом сиділа бабуся і ще якась жінка. Обличчя не бачила тому, що незнайома сиділа спиною до входу, але щось знайоме в її образі таки було. 
-Ну нарешті прийшла! - промовила старенька піднімаючись із стільця,-А ми все чекаємо - чекаємо, вже літр чаю випили. 
  В голосі чулись ноти неприродньої легкості. 
-Моя дівчинка вже доросла. 
-Мама.. 
  Востаннє ми бачились років п'ятнадцять тому, коли я була ще школяркою.З того моменту вона стала для мене міфічною істотою, далекою та недосяжною. Скільки годин провела біль вікна виглялаючи її, скільки раз в голові прокручувала момент нашої зустрічі. 
  До дванадцяти думала, що як тільки побачу то відразу накинувся з обіймами і триматиму біля себе так міцно на скільки хватить сил. У п'ятнадцять вже люто ненавиділа та хотіла плюнити в лице за те, що вийшла заміж там на чужині, народила дитину, а мене залишила тут. 
  А зараз... просто  опустилася на стілець бо ноги стали підкошуватись, в роті пересохло. 
- Що з тобою, ти не захворіла? Така бліда,-вона спробувала взяти мою руку та я смикнулась і заховала  під стола. 
  Зараз, зовсім поруч, сиділа майже чужа людина. В нас немає нічого спільного, вона не сиділа біля мене коли хворіла, не приходила на дитячі свята у школу, не заспокоювала від розчарувань першого кохання. Невидима стіна розділяла нас, а найгірше те, що я вже не впевнена була в бажанні ламати її. 
- Ні, все добре,-відповіла,а сама намагалась розглянути в маминому обличчі хоч каплю жалю та спокути ,-замерзла трохи. 
- Та це нічого, зараз зігріємо-втрутилась бабця, намагаючись згладити ситуацію. 
  А ми з нею зовсім не схожі. Вона русява, з сірими очима і така жіноча, манікюр, зачіска не те, що я з потрісканим лаком на нігтяг. Та основною відмінністю були наші характери та зовсім протилежні погляди на життя. 
  - Знаєте, мені час в ліжко,-не бажала провести в її компанії і зайву хвилину, - зранку на роботу. 
  - Не йди, - мамина рука лягла поверх моєї, - потрібно поговорити. 
  Цікаво про що саме? Здаєть з усіма розмовами вже спізнилася. 
-Давайте завтра, усе завтра. 
Здається й цієї ночі не висплюся як слід.