Глава 16

  Перші сутінки повільно опускатися на землю в'язким туманом, коли біля старого міського кладовища зупинилося чорне авто. З нього вийшли четверо, по-двоє чоловіків і жінок.
  Йшла поруч з Ліссою, що міцно стискала мою руку в якості підтримки.
  Дивно було опинитися тут в цій порі. Добре знала, що тут вже давно нікого не хоронять через брак місця та й  місцина була більше схожа на ліс.Але якщо є велике бажання та гроші це можна влаштувати. 
 Тут знайшли останнє місце спочинку ще засновники нашого міста, багато знатних і не дуже людей, що більш-менш впливали на його розвиток, лежать тут. Чимало легенд ходить, хтось бачив привид княжни, що померла від не розділеного кохання, а хтось дивні вогник, які заманюють подорожнього і потім всю ніч входять по околицях. 
  Маленькою любила слухати усі ці оповідки, а ще разом з друзями гуляти тут у день, беручи одне одного на "слабо". Ми розглядали склепи заможніх родин які були справжніми витворами мистецтва. 
  Наша компанія саме підійшла до одного такого, що стояв якраз посередині території. Тріщини покрили старе каміння, та їм не затьмити усю його велич. Він був п'ятикутної форми із куполом в якості даху. Біля входу красувалися дві фігури, у людський зріст, із зображенням ангелів, що сумно схилили свої голови тримаючи у руках списи. 
  - Чекайте нас тут, - заявив дракон моїм друзям. 
- Але.. 
  Не встиг Белоран заговорити як почувся шум. Ми дружньо підняли голови, орієнтуючись на звук. 
  Це був Вадим. Повільно опустився поруч зі мною. Здається його лють вже в минулому і він повернувся у людську подобу. 
- Не зміг відпустити тебе саму, - промовив як тільки ноги торкнулися трави. 
- Ми не можемо піти в трьох,-відразу заперечив Макс, косячись на новоявленого опонента. 
- Або йдемо троє, або ж ніхто. 
  Нефелім не збирався так легко відступати, і щоб вони знову не чубилися, довелось втрутитися мені. 
- Гаразд, йдемо,а ви охороняйте вхід. 
  І хоч Макс був не в захваті, йому довелось змиритися. Цікаво, наскільки важливу ціль він переслідує якщо готовий примиритися. 
  Він йшов першим, я слідом, а тоді Вадим. Обережно підійшов до важких дерев'яних дверей, обкутих залізом, щось прошепотів на не зрозумілі мові і з' явились сім невідомих символів, що горіли червоним світлом із середини. 
 Вони здалися знайомими, схожі малював колись Вар  у лікарні, та нажаль й досі не розуміла їхнього значення. 
 Почулось клацання і вхід відкрився, звідти повіяло холодом. 
 "Могильним" - промайнуло в голові, але усі погані думки намагалася гнати геть. 
  Всередині склеп був округлої форми, в стінах ніші для домовин та кам'яний стіл посередині. 
  Дракон повернув підставку із потухлим смолоскипом і плитка у підлозі почала  роз'їджатися на дві сторони, а там виявився таємний прохід. Але ж куди? 
  Смолоскип у його руках магічним чином загорівся і він ввійшов першим. 
  Вниз вели гвинтові сходинки по спіралі. Ми опускатися все нижче, ставало все холодніше і страшніше, що кілька метрів оглядалась на свого друга. Він теж був збентежений, але його присутність допомагала, добре, що таки пішов зі мною. 
  Хвилин через двадцять закінчився наш спуск у низ і опинилися в темному коридорі. Але досить було пройти кілька кроків як запалали свічки у мідних підсвічниках, прикріплені до кам'яних стін,і враз згасали позаду нас. 
  Йшли не довго і опинилися в якійсь печері із арочним склепінням. Кілька хвилин довелось просто стояти щоб очі змогли змогли звикнути до темряви. Можливо тому не відразу помітила, що ми тут не самі. 
  У віддаленому кутку щось заворушилося і почулось якесь  гарчання. Налякана, мимоволі зхопила Макса за руку, це явно не сподобалася Вадиму, що осуджуючим поглядом зміряв мене. 
- Чую-ю, - протягла невідома істота не виринаючи із темноти, - не людських духом пахне. 
- Я Деверій, перший з драконів, наказую показатися! 
 Ось його справжнє ім'я, здається про повну довіру ще ранувато мріяти. 
-Ну, раз наказуєш, -вже рівним чоловічим голосом відповіло,-хай буде так. 
 І зовсім поруч виросла постать невідомого. Його шкіра була суха й місцями потріскана, очі червоні без зіниць, пересушені губи були настільки тонкими що не могли приховати жахливі зуби із довгими іклами. Волосся у нього не було, а голову прикривав капішон чорної ряси, у яку було затянуте все тіло. Коли ж простягнув худющу руку із тонкими пальцями, помітила, що й нігті являли собою гострі пазурі. 
- Що привело вас, подорожні, до моє скромної оселі?
  Запитав у Деверія-Макса, а сам сверлив мене поглядом, довелось заховатись за широку спину нефеліма. 
  І як я могла так сліпо довіритися дракону і зараз  наразити нас усіх на небезпеку,адже невідомо, що там наверху.
  - Небійся, - прошепотів Вадим, міцно стискаючи за плече, - я з тобою. 
- Потрібно дещо дізнатися. 
-Про закон ти знаєш, чим платитимеш? 
-Своєю кров'ю.  
  Здається відповідь задовільняла, очі зблиснули і обличчя розтягнулося, мабуть це була усмішка. Жахлива, як у дикого хижака. 
- Як так? - втрутився Вадим, - Ти не можеш. 
- А у тебе є інший варіант, своєю поділишся? 
  Нічого не розуміючи, потребувала пояснень від обох. Деякий час вони мовчали, лиш переглядувалися. 
 Спокійно та впевнено, Деверій підійшов до створіння, витягнувши праву руку. Як тільки закотив рукава сорочки, той не терпляче припав до дракона, смакуючи кожну краплину. Це тривало кілька секунд, може хвилину. 
- Все, годі! - Зкомандував Деверій, відриваючи ненаситного від свого тіла-Тепер виконай свою частину угоди. 
  Виявилося, що прийшли ми в лігво вампіра, та не простого, а дуже древнього-одного з перших.  Одна крапля крові може розповісти усе про людину чи будь-яку іншу істоту, більше ніж вона сама про себе знає. Усі знання, усі спогади намертво закарбовані у ній.У ній є один з найважливіших елементів всесвіту-ефір, що дає душу, компонент без якого не можливе розумне, свідоме існування кожної живої істоти. 
   Потрібно лише дати згоду. 
   Звісно, нефелім всіляко намагався зупинити мене. Його хвилювання було логічним, але як же тоді дізнатись хто я насправді? І, що за сила верує у венах та всьому тілу? 
  На даний момент ніхто з нас не знав іншого способу дізнатися, як і те коли братство завдасть нового удару. Постраждати може кожен і також під загрозою наші рідні та близькі. То ж зваживши усі "за" і "проти", погодилась на ще один кривавий ритуал в моєму житті,адже не заради себе самої іду на нього. І це додавали сил та впевненості у власних діях. 
   Обережно ступила крок до істоти. Його матові очі якось хаотично заворушилися,ніздрі роздувались від збудження, все його єство неначе обстежувало моє тіло на наявність слабкого місця. 
  Дотик його кістлявих пальців був холодним та неприємним, відізвавшись хвилею мурашок і дрібним тремтінням, як від переохолодження. 
  Гострим нігтем, як бритвою, провів по внутрішній стороні зап'ястя, кілька крапель відразу поступило утворюючи тоненьку червону смужечку. 
  Пекельний біль відчула в ту мить, коли пересохшими та потрісканими губами припав до неї. 
  Через дві секунди мене цілком захопило якесь неземне блаженство та ейфорія.Мій розум туманився, в голові все закружляло як на карусель і повільно почала опускатися на землю. 
  Краєм ока зловила момент, як перелякані друзі підбігли. Вадим одним різким рухом відірвав вампіра від мене і жбурнув об кам'яну стіну. 
  Дракон встиг в останню мить і не дав моїй голові сильно вдаритись. Він шепотів якісь слова, благав не покидати, повернутися та моя свідомість вже мандрували незвіданими світами поміж Граней. 
  Сліпуче біле сяйво заполонили кожен куточок, так, що не взмозі розгледіти власні руки.   Прикривши долонею очі, змогла розгледіти три кола. Зіткані з легкого диму, завбільшки з позашляховик кожна, відрізнялись лише кольором:біла,чорна та червона. 
  Десь, на рівні інтуїції, я розуміла, що вони живі та мислячі. 
  "Все вірно, ми скульптори всесвіту." Ця фраза лунала в моїй голові, отже вони телепати. 
  "Ми раді, - промовила червона - що ти повернулася до нас. А отже прийшов час." 
-Повернулася? - здивувалася вголос, невже буаала раніше? Можливо під час коми?
"Ні,раніше! "