Глава 14

  При денному світлі і без упаковки, вони виглядали менш зловісно та здавалися простими каменями.
  Та варто було наблизитися на кілька метрів, як Лісса різко зупинилась. Її очі округлились від жаху і здається все тіло не наче заціпеніло. 
  Миттю кунулась до неї, але вона не чула моїх слів, лиш мовчки дивилась на прямокутну плиту. Я стала трусити її за плечі, намагаючись вивести з цього стану,як раптом та впала на коліна і заридала.
  Було дивно бачити цю залізну та зверхню леді у такому стані, але сльози текли як гірська ріка і мені стало жаль.
  Ніжно, лагідно провела рукою по голові подруги, так як робила моя бабуся,намагаючись заспокоїти.
- Я впізнала один із них, - вказала рукою - це жертовник на якому вбили моїх сестер.
-Мені дуже шкода, вибач як щоб знала то нізащо не запросила б тебе. 
- Ти не винувата. Це я намагалась забути той жах, намагалась обманути себе. 
  Здається, це вперше вона от так просто розповідала про себе, вперше вікрившись комусь. 
  Лісса була не просто магічною істотою, а валькірією - могутньою, воєвничою сподвижнецею верховного бога Одіна.    Безстрашна, завжди в перших рядах боїв, не знала жалю до ворогів і вірно супроводжувала полеглих героїв у Валгалу, на вічний бенкет серед богів. 
  Та в їхній світ прийшов незнайомець, що отруїв серце прабатька і стерлись межі розіміння добра та зла. Міжусобні війни точились кілька років і згодом на тих, хто зумів вижити відкрили полювання жерці нової віри. 
  Їхній невеличкий загін, очолюваний богинею Сіф, дружиною Тора, оточили вночі. І  хоч валькірії бились достойно, захищаючи останню преставницю своїх небожителів, та сили були не рівні. Більшість були вбиті, інших забрали в полон, серед цих нещасних була й моя подруга. 
  Доля останніх була визначена- їм пряма дорога на жертовник нового бога, щоб він зміг насититись їхньою надзвичайною кров'ю. 
  Могутній бог грому спробував відбити кохану дружину, саме тоді використавши нагоду, що супротивники відбивалися, Ліссі вдалось втекти, але тільки їй одній.
  Намагаючись вижити, вона, колись героїчна войовниця, ховалась серед смертних людей,переймаючи їхні звички, слабкості та почуття. 
  Ще кілька століть жевріла у її серці надія, що залишилась не одна із свого роду. Але йшли віки і вона зрозуміла, що  остання . 
  Не розуміючи для чого варто жити далі мало не наклала на себе руки, від загибелі врятував Белоран, що так вчасно зявився в її житті. 
Він оточив кохану любов'ю та ласкою, відігрівши замерзле серце жінки-воїна, можна сказати повернув до життя. 
- Але найгірше те, що ми не можемо мати спільних дітей,бо я не його  справжня пара. 
  Мене ці слова дуже здивували, виходить, що  "міжрасове" потомство не можливе?
  Та подруга роз'яснила, мовляв нащадки рідко, але бувають, правда значно слабкіші в своїх надприродних силах. А це стає загрозою для їхнього життя та існування вцілому. 
  Отже - "знайся собі кінь з конем, а віл з волом",  говорить народна мудрість і моя бабця. 
  За розмовою, Лісса поволі отямилася,  вже не так тремтіла і змогла самостійно отямитись. 
- Як щоб у мене були твої вміння, то рознесла б їх в порох! 
 І ми пішли геть, якомога швидше залишаючи ці пам'ятки  сліз, страждань та смерті. 
  За кілька хвилин вже опинились в нашому кабінеті, де Іра саме збиралась до дому. 
- О, привіт! - Вона мило сміхнулась моїй супутниці. 
  Ще при першій зустрічі помітила як швидко вони знайшли спільну мову, от і зараз люб'язненько спілкувались. Тренди-бренди і ти вже маєш про що поговорити навіть з незнайомцем. Мабуть варто й собі трішки приділити уваги цим заняттям. 
  О, згадала! Я ж одяг свій спалила і планувала купити новий. 
  Добре, що дівчата так швидко погодились мені допомогти, бо точно б стала завтра посміховиськом. 
  Їхні знання воістину були вражаючими і вже години через дві, в мене вже був базовий гардероб на осінь-теплі светери та зручні джинси. 
Бачучи мій скупий бюджет, руденька пообіцяла підкинути дещо із свого. Хоч би щось пристойне, але  й на тому дякую. 
 Та найбільшим подарунком стало, те що вона оплатила перукарню. 
- Не варто псувати волосся дешевими продуктами, якщо хочеш змін то  зроби все бездоганно. 
  Моїх протестів ніхно не забажав почути, а Іра - зрадниця така, ще й підтримала усі її ідеї.
  Тому додому повернулася з карамельно-шоколадним кольором волосся. 
Мої зміни припали до смаку й Елеонорі Львівні. 
- Гарно, дуже гарно. 
  Я звісно ж подякувала за комплімент, але наступна фраза мене вбила. 
- Таки закохалось у того чорнявого красунчика.
  От звідкіля ці вісті? Не сплять ці бабульки чи як? 
   Одразу заперечила усі її здогадки, але вона лише махнула рукою, усміхаючись самими очима, мовляв:"Кому розповідаєш?". 
  Нашу словесну баталію перервав телефонний дзвінок. Це був Вадим, від хотів дізнатись чи все гаразд. Запевнивши його в повній власній безпеці, поцікавилась чи давно знайомий з Ліссою, її історія вразила мене. 
- Досить давно щоб довіряти. 
  Здається нефелім без настрою і більше не скаже жодної корисної інформації. Тож ми домовились завтра зустрітись на тренуванні і попрощались. 
  Було якось дивно, що мої друзі чомусь неохоче розповідали про своє минуле і те як познайомились одне з одним. 
  Знову дзвінок, невже передумав. Та на екрані світився напис "Приватний дзвінок". 
  Сотні здогадок завертілись у голові, але це явно не Вадим, йому ці хитрощі ні до чого. 
- Алло!- Від хвилювання спітніли руки. 
-Привіт Анно, - ледь хриплий голос Макса почувся  і моє серце впало до ніг-вибачаюсь за пізній дзвінок, але весь день думаю про тебе. 
-Знаєш,  не дуже оригінально. 
-Але щиро, маю пропозицію. 
-Яку саме? Я  ще нічого не вирішила. 
-Можливо саме це й допоможе переконати тебе. Отже, якщо ти зараз вийдеш на вулицю, бо я вже хвилини дві як підїхав, то зможу показати дещо. 
  Як же кортіло погодитись, але страх не давав бігти до нього стрімголов, адже моєї охорони зараз тут немає. Та якщоб він захотів знищити мене то вчора була грандіозна можливість. А ще потрібно переконати його зустрітись із Вадимом. 
  Схопивши куртку, тихо - тихо, на самих кінчиках пальців, із черевиками в руках і намагаючись не порушити сон мого проникливого та грізного вартового, пішла до нього. 
   Там вже чекав справжній байкер у бандані з черепом та шкіряній "косухі", а під ним залізний кінь, о ні, невже? 
-Справжній "Харлей-Девідсон Стріт Глейд Спешил"? 
- Ого, а я думав буде:"Вау, крутий мотоцикл!". 
-Я історик, але ж не динозавр. 
 Він якось так тепло усміхнувся і ці вогники-блискітки  в очах.. 
- Гаразд, ти обіцяла екскурсію, а я пропоную провести її вночі, серед світла ліхтарів та засинаючого міста. 
- Романтика явно не твоє, але ОК. 
  Намагаючись якомога граціозніше закинути ногу на сидіння,  хотіла справити незабутнє враження, але щось пішло не так і зачіпилась за спинку. 
- Що не вийшло? - Поцікавився він оглядуючись. 
- Здається я застрягла. 
  Не повертаючись обличчям, чоловік однією рукою легко звільнив мою нещасну кінцівку. 
- Тримайся міцніше, мавпеня! 
  Не встигла обуритись як мотор заревів і ми різко рушили з місця, довелось на ходу міцніше вхопитись за нього.
- Просунь руки під куртку, так буде тепліше. 
  Можна звісно відмовитись, я ж не така і все в тому стилі, але на вулиці осінь і рукавичок не взяла тож мовчки погодилась. Пальцями відчувала як напружене його тіло, і ту силу, що ховалась у ньому. 
  За його широкою спиною було так добре, спокійно, що на мить подумала :"Так можна й на край світу". 
  Було досить пізно, машин на дорогах мало і Макс зумів добряче розігнатись. Кров приливала, адреналін зашкалював, але це мені дуже - дуже подобалось. 
  Помітивши як вправно  чоловік орієнтується у вуличках та провулках, закралась думка, що ніякий він не чужинець тут,а ідея з екскурсію лише привід для побачення. 
  Він круто повернув ліворуч і ми хутко піднялись на пологу гору, що височіла над містом. Тут знаходилась телевежа  і дуже зручний оглядовий майданчик з панорамою міста. Зараз вночі воно було особливо чудове і було схоже на чудернацький хоровід вогнів.