Глава 9

  Деякий час я нічого не бачила лише розмиті силуети дерев. Згодом зір зфокусувався і тепер чітко розрінила чорний попіл, там де кілька хвилин тому стояли Тур, Онар та ці невідомі чоловіки.
  Невже?
  Глянула на власні долоні, вони ще ледь світились тонкими смужками.Але болю не було, навпаки відчувала неймовірне полегшення. 
  Важкий стогін донісся з протилежної сторони  брили. Це ж Вар! 
  Швидко кинулась до нього і помітила глибоку рану на боку, що рясно кровоточила. 
-О ні! 
  Щосили затискала отвір в його тілі, куди тільки дівався страх перед кров'ю. Але це мало допомагало. 
-Не треба, - його голос був спокійним-не плач. 
-Це я, це моя вина! 
  Лісовик заперечливо мотнув головою. 
-Я так довго уникав смерті, але ми не вічні. 
  Сльози річкою текли по обличчі, а де він брав сили? 
-Вар.. 
-Але за все своє життя не бачив нічого чарівнішого  за тебе. 
-Як це? 
-Сьогодні народилася нова зоря. 
-Не розумію, яка зоря? Вони ж на небі? 
  Але домовик лише усміхнувся та попросив виконати останню волю - зустріти разом останній його світанок. 
  Поклавши його голову на свої коліна, заплющила очі і заспівала пісню. Незнаю звідкіля слова, але вони лились самі. 
"Закривай свої очі ясні. 
Спочивай мій герою блаженно, 
Там у небесній височині
Зустріну тебе не одмінно. 
Будем там разом  співати. 
В дикім танці танцювати
Мед-вино будем смакувати
Горя-біди тобі більш не знати" 
  З першими променями сонця його знеможене тіло розсипалось тисячами срібних скалок. Спочивай з миром. 
  Йшла  як приблуда, нерозбираючи дороги, плакала картаючи себе за смерть друга. Власна слабкість була тому причиною. 
  Я слабка! 
  Маючи таку неймовірну силу, залишалась безпорадною дівчиною. 
  Хто наступний потрапить під мій удар? 
Та жаліючи себе нестати мені сильнішою. 
  Незнаю скільки часу пробиралась крізь гущавину, роздираючи одяг та шкіру як вийшла прямо на шосе. 
  Більш-менш зорієнтувавшись по сонцю, рушила в бік міста. Саме тепер помітила, що гіпса немає, він розсипався на тій галявині. Як і один з моїх черевиків. 
  Мене знову лихоманить, як тоді у кав'ярні. Мабуть побічний ефект чи внутрішні батарейки підсіли. 
  Почувся шум коліс автомобіля, він різко зупинився поруч. 
  Таки братство прийшло по  мою душу. 
  Та яке ж було здивування, коли двері відчинилися і першим, що побачила це був рудий водоспад Лісси. А з-за керма виглядував Вадим.    Ну не найкраща компанія, але з двох бід ця менша. 
  Насторожено дивилась їй у вічі. Але явної загрози не відчувала. 
- Аня, ми прийшли допомогти. 
  Вона повільно підійшла, тримаючи руки пред собою, долонями вгору. Чоловік вийшов із машини і відчинив задні дверцята. 
-Швидше сідай, - промовив він-Зараз весь ліс прочісують найманці братства. 
  А, що власне залишається? Послухати його чи стати їхньою здобиччю. 
 Мовчки попрямувала на заднє сидіння. 
-Можеш завернутися у плед, зігрієшся. 
  Лісса говорила не повертаючи голови, така турбота з її сторони дивувала. 
-А Белоран де?
- Замітає твої сліди. - У дзеркалі заднього виду помітила суворий погляд нефеліма. - Сподіваюсь у нього все вийде. 
  Ми проїхали ще кілька хвилин в повній тишині. Я була знесилена і ледь стримувалась щоб не вирубатись та провалитись у сон. Вся трималася на одному інстинктів самозбереження, адже не так давно Тура з Онаром теж вважала друзями. 
  Вадим різко зупинився, він несподіванки аж  стукнулась об сидіння Лісси. 
-Ціла? 
  Вона повернулась, але її увагу відволік Белоран, що несподівано проявився із  густого чагарника.     Вигляд у нього був так собі, волосся розтріпане, одяг місцями порваний. 
  Він швидко застрибнув всередину і вже сидів поруч. Здається  зовсім не здивувався побачивши мене. 
- О, привіт! 
-Привіт, а чому ти такий брудний? 
-Створював видимість, що ти померла там, - він вказав кудись на ліс, - не витримала  напливу власної сили. 
  То я зараз дякувати повинна? Але здається мого здивування ніхто не помітив. 
  - Так і знав, що це ти вібрубала  пів міста від електроенергії. 
-Я? 
-Так, але всі вважають, що в одну з високовольтних опор влучила блискавка.

  Повідомив нефелім, продовжуючи зосереджено вдивлятись на дорогу.-Ти дістав те, що потрібно. 
- Так. 
  І Белоран дістав із невеликого полотняного мішка целофановий пакет. Він заснув руку і дістав назад. Розкривши долоню  ми побачили її вміст. 
Я здригнулася від огиди, це був попіл з тих нещасних. 
-Навіщо вам це? 
  Щоб побороти приступ нудоти відвернулась до вікна. 
- Це допоможе створити зброю. 
-Зброю? -все ще невідривала погляду - Це ж.. 
-Ти за секунду зтерла тих демонів в порошок який тепер стане інгрідієнтом в одному чародійному зіллі. 
-Демонів? Так це були вони, не люди?  
  Виявляється багато століть тому, у своїх бажаннях здолати усіх надприродних істот, засновники братства не погребували нічим.Вони знайшли якусь дуже древню книгу,  завдяки якій прикликали собі на службу  цих створінь пекла. 
- І знищити демона можна лише маючи його часточку. Будь-яку -  шкіра, волосся, кров. Ця війна йде дуже давно, з перемінним успіхом. А зараз, - Вадим повернув голову і тепер змогла бачити його очі, - потрібно заховати тебе в безпечному місці. 
  Як заховати? Куди?
- Я нікуди не поїду. 
  Усі троє переконували, що саме так буде правильно і краще для моєї ж безпеки. Та  я твердо знала, що залишуся. Не можу підставити під наступний удар бабусю, Іру та всіх тих людей, що більш-менш знайомі зі мною. 
-  Маю бути готова до нападу. 
- Що? Ти чуєш себе? Це не твоя війна! 
  Нефелім зупинив авто, всі дивитись на мене. 
- Не моя, але через мене загинув один дуже хороший домовик. Його кров на моїх руках. 
-Це не так. Ти не знала на що здатна. 
-Допоможіть мені, я хочу захищатися! Хочу контролювати цю силу, зробити її зброєю. 
  Першою заговорила Лісса. 
-Шістсот років назад, у горах теперішньої Шотландії я знала таку ж як ти. Вона пахла так само і така ж запальна, нестримна, готова до боротьби.  Бажання згуртувати мій народ нарі  було таким сильним, але її зрадили, віддали демонам.І якщо ти хоч на третину така ж то я допоможу, може  так змию їхній гріх. 
  Вона простяглася руку і зтисла мою. 
-А що, може це  шанс? - Белоран старанно витирав грязюку з обличчя. - Сліди старанно затерті, кілька місяців фори у нас є. 
- Ти можеш загинути, це усвідомлюєш? 
  Його погляд наткнувся на мій, незламний. Груба лайка почулась з його вуст. 
- Я ще пожалкую про це. 
  Ми повернулися.Вадим якимось дивом роздобув гіпс і  заліпив мені руку, адже не могла б вона загоїтись за пару днів. Ще він пообіцяв поговорити з Яковом Івановичем, мовляв лікуватимусь на дому.
  Нарешті рідні стіни, рідний запах. Тихенько причинила двері-нікого. Бабця вже мабуть на роботі, це й найкраще. 
  Знявши те лахміття, що було на мені та попрямувала у душ. Благодать! 
  Хвилин п'ятнадцять простояла під теплими струменями води, а вона як відомо очищає. 
Все, тепер спати бо відчуваю коли прийде моя  Елеонора Львівна, допит буде славний. 
  Але, що саме розповісти, адже знаючи її проникливість, приховати бодай-щось дуже важко. Гаразд, придумаю, а зараз потрібно хоч трохи поспати . Голова відпочине і розум буде яснішим. 
  Десь біля четвертої години дня, крізь сон, почула бабусині кроки. Проганяючи його залишки,