Глава 4

  Від цих слів, чомусь аж перекосило. Хто дав їй право ображати ?

—Як ти мене назвала?

Тепер оторопіла медсестра, аж перечепились нога об ногу, обличчя стало багряне.

—Не моя це робота, всіляких придуркуватих по коридорах ловити.

  Злоба всередині все наростала, дивно, раніше не помічала у собі такої риси.

- Як будеш так усіх обзивати, то ще років сто заміж не вийдеш!—Власний голос був таким холодним та чужим,а тон таким байдужим.

  Та попала в ціль бо жіночка враз зблідла і мовчки пішла геть.Притримаючись стінки,  ледь дошкутильгала до дверей палати де вже стояв якийсь чоловік.

  На ньому був простий синій светер та джинси,мабуть поки тут вилежуюсь погода повернула вже на прохолодну осінь.Коли майже підійшла, він повернувся обличчям і шумно вдихнув повітря ніздрями. Дивино, а може це звичка така, в кожного свої причуди. 

  —Це ви Анна? –Його голос був приємний та спокійний, як і погляд карих очей. 

  На вигляд йому було років тридцять, високий, явно любитель спортзалу, бо міцні мязи рельєфно виділялися крізь тканину. У руках тримав записник в чорній палітурці. 

—Так, це я.—Повільно опустилась на власне ліжко, він присів навпроти. 

—Я Маркіян Олександрович, слідчий у вашій справі. Маю задати вам кілька питань. 

—У моїй справі? —і пригадала, що бабуся написала заяву,—Гаразд,питайте.

  Слідчий запитав, що встигла помітити перед аварією, але нажаль практично нічого. Велика чорна машина, схожа на джип. Водія теж не бачила.Чоловік у свою чергу розповів про те, що відомо на даний момент. 

  Виявилось, що на магазині, повз який я тоді проходила, була відеокамера яка зазняла усі події. Це давало шанс знайти втікача. Гальмівного шляху не було тож зараз розглядається версія зловмисного нападу. 

    — Ми докладемо максимум зусиль щоб знайти його. А ви якщо щось згадаєте—залефонуйте.—Чоловік протягнув свою візиту яку миттю заховала в гаманець. –І заради власної безпеки, непокидайте стін лікарні. 

–Знаєте, я не в тому стані щоб гуляти містом із зламаною рукою та перебинтованою головою. 

—І все ж, будьте обережні.—Дивно, він вже другий хто дає мені таку пораду, змовились чи що? 

  Нікуди не збираюся йти, тим більше, що невдовзі має прийти Іра. 

  Тим часом, моя сусідка, яка весь час мовчала, не витримала і запитала. 

—Так це тебе, у п'ятницю, збило авто на Соленій вулиці?

—Мабуть мене. —без особливого ентузіазму відповіла їй. 

—Там ж такий жах відбувався. Як же ти вижила? —Ще й так сердешно похитала головою.

Нелюблю таких людей, все розпитають і поспівчувають, а підуть до сусідки та такі плітки понавигадують,казкарі одним словом. 

— Сама дивуюся. —буркнула , повертаючись спиною і видаючи, що закікавлена телефоном. Розмова не клеїлася, я ж особливо не намагалась продовжити її, якось інтуїтивно ця особа відштовхувала мене. 

  На черговому огляді, лікар повідомив, що  стан мій покращується і вже можу вставати, потроху розходжуватися. 

  Такий оптимістичний прогноз підбадьорював,хоч все тіло дуже боліло .Через деякий час прийшла Іра. Вона принесла деякий одяг і допомогла приміряти його. 

—А ти дуже схудла, мабуть кілограм п'ять скинула. —Дійсно, й сама помітила, що у мене з' явилася талія. Як дівчину це звісно тішило, хто не мріє про ідеальну фігуру. А якщо взяти до уваги, що з самого дитинства  була особою "в тілі", то радості не було меж, можливо після повного одужання запишусь у спортзал. 

  Чорні джинси-скіні, просто чудово сіли на ногах, чітко підкреслюючи усі вигини. Темно-зелена майка підходила під колір очей та була в тон з кросівками, які виявились досить зручними. 

  — А давай заплету тобі "колосок" і ти будеш схожа на Лару Крофт.– Таке порівняння розсмішило нас обох  і я погодилась. 

  Ще подруга принесла чорну куртку-косуху в якості особистого подарунку.Звісно, я не хотіла приймати, бо знала, що зарплата у нас не така вже й велика, але вона вмовила. Гаразд, потрібно згодом теж щось їй подарувати. 

  Ми вирішили піти прогулятися по території лікарні. З початку йти було важко, але з кожним кроком біль вщухав, сили додавалися. Мені якомога швидше потрібно відновитися, адже надімною, можливо й моїми рідними та знайомими нависла ще невідома небезпека, от би позбутися цього непроханого дару. 

  Ще трохи порозмовлявши, ми попрощатися. Іра пішла до дому, я ж залишилась сама на лавочці. 
На вулиці сутеніло, легка осіння прохолодна приємно овівала обличчя. У тісну палату, що пропахла ліками, йти не хотілося. 

  Здається, що ще погано усвідомлюю все те зараз відбувається. Аварія, клінічна смерть, знайомство з домовиком. В інтернеті знайшла чимало розповідей про наслідки такої смерті, отямившись люди розмовляли на іноземних мовах, у когось з'являлись нові таланти про які раніше нездогадувалися. Так чому ж мені так "пощастило"? 

— Копаємось у собі?—Низький чоловічий голос пролунав над самим вухом. 

  Піднявши очі побачила, що він вже приспів поруч. На ньому був  синій халат, як у шкільного завгоспа, та кепочка. Легка щетина на обличчі, але блакитні очі здались до болю знайомими. 
Хто він такий і чому так себе поводить? 

—Я ж казав сидіти у себе, чого понесло сюди? Думаєш робити мені нічого, лишень бігати тебе шукати? 

—Вар? —Невже це він? З'ясувалось, що домовики можуть змінювати свій образ по сутуації. Досить прекрасна здатність. 

—Ходімо, познайомлю з моїми друзями. 

—А це обов'язково? 

—Є причини не вірити мені? —Здається він має рацію, тож довелось погодитись і мовчки піти за ним. 

  Йшли ми хвилин двадцять через парк, який переходив у не густий лісок. Згодом вийшли до невеликого озера. Це місце було мені знайоме,  часто відпочивала з друзями в дитинстві. Ми любили  тут купатися  на вихідних та літніх канікулах.