Глава 3

  Що ж воно могло так скавучати? Не то цуценя, ні якийсь гризун.

- Чого одразу кидатись?—Голос був тоненьким як у дитини. Я ж подумала, що божеволію,ігри розуму.

  — Хто тут?—Обережно спитала у темряви з якої раптом зявились два блакитні вогники, що повільно наближалися. 

—Домовик я. 

–Хто в біса? 

—До бісів жодного відношення не маю.—І тут, зовсім поруч з'явилося маленьке звірятко, завбільшки з футбольний мяч. 

  Воно й по формі нагадувало його, все таке пухнасте,тільки насиченого синього кольору, вушка-китиці як у білочки, очі невеликі, носик як у кота чи зайця, лапки теж у хутрі, але пальці покриті рожево шкірою як людини. Правда на ногах, думаю, що це вони, була луска, та найбільше вразив хвостик, яким воно обвило мої ноги, схожий на лисячий. 

—До-мо-вик, живу тут, доглядаю за усім щоб був лад та порядок. 

   Мабуть травма голови серйозніша ніж здавалось, ось плід любові бульдога з носорогом ввижається. Здається скоро стану клієнтом палати номер шість. 

  —Ні, я не витвір твоєї буйної уяви.—Для повного мого  переконання, легенько гризнув пальця на нозі. 

—Ай! — Від несподіванки так смикнула ногою, що бідолашна істота ледь не впала на підлогу, в останню мить схопившись за простирадло. 

  — Ти цілий? Ціле? 

  —Цілий, але ще кілька таких рухів і все може змінитися.—Здається він таки реальний, ну хай буде так, покищо. 

—Ти  ж такий маленький, як можеш впоратися з обов'язками? 

–Подумаєш, я істота магічна, мені стихії підкоряються.—Чесно признатися, по - іншому уявляла домовика, якось більш класично, у образі старенького доброго дідугана. 

—Отже, бачиш мене. Ну я Вар,а ти хто, наче б то людина, але  й не тільки. 

  Я назвала своє ім'я та домовик вів діалог з самим собою, мене зараз для нього не існувало. Але, що означає "наче б то людина", хто ж і ще? 

   Про це й запитала у новоявленого співбесідника та відповідь була  не втішною, мовляв все, що знаю. 

—Ти точно не нефелім як наш новенький на швидкій. 

—Хто він? 

—Та не кричи так, це ж таємниця. 

Виявляється не все так просто, не усі можуть бачити магічних створінь, для цього потрібно або теж бути з їхнього роду, або ж просто Видящим,  магом, відьмою з особливими здібностями. 

  Тобто, виходить я відьма? О це вже ні, спасибі не просила. 

  Ще трохи потеревенивши, Вар дійшов висновку, що в момент клінічної смерті, моя душа ходила поміж Граней, умовних меж різних світів, живих та мертвих, зла та добра, паралельних та альтернативних реальностей і саме тому зараз можу його бачити. 

  Розповів, що домовики не тільки прибирати вміють, але й допомагають таким Блукачам, саме так назвав він мене. 

Але й застеріг, якщо бачу я, то й і мене, тому краще вдавати, що нічого не трапилось бо так і в дурку не довго загриміти. Тут безперечно погодилась із ним. 

   А ще порадив не чинити спротиву цьому новоявленому дару, бо це буде малоефективно і  тоді точно злечу з котушок. Взагалі він виявився цікавим співбесідником, розумним, досвідченим , обіцяв всіляко допомогти опанувати свої здібності. 

—Якщо буде потреба сповіщу давніх знайомих, може допожуть. 

—Теж домовики? 

—Та, ні. — Почухавши голову відповів. — Є тут поблизу один мій приятель водяник. Завтра знайду до нього в гості. Будемо разом тобі допомагати. А так-то за тих дві з половиною тисячі років, що живу, друзів назбиралось чимало. 

—Скільки?—У мене очі на лоба полізли, древній він. 

—Гаразд, затримався у тебе, не кожного дня Блукачку зустрічаю, знав би підготувався.—Ага, а я що ночі з домовиками так душевні бесіди веду. 

—Піду я, роботи багато. А ти спати іди, сили набирайся. Потрібен буду —гукай. 

—А як? 
—Вар прийди, як і ще? —Здивовано повів плечима чоловічок.—І це, їжею не розкидайся— гріх. 

  І зник, розчинившись у повітрі,залишивши ошалешену мене на одиниці, переварювати нову інформацію. 

  Наступного ранку моє самопочуття набагато покращилося, мене перевели в загальну палату і я змогла самостійно туди дійти.Там вже в нетерплячці очікувала немолода пані, але дуже балакуча, за годину змогла розповісти мало не половину своєї автобіографії.Мені ж була відведена роль мовчазного слухача. 

   Від цього монологу врятував прихід бабусі. 
  Як завжди в хорошому настрої, вона лагідно посміхнулась і привіталась. 

—Доброго ранку!—Моя сусідка лиш з-під лоба глянула і щось буркнула, явно не рада тому що перервали її. 

  А я от щиро раділа рідній людині. Вона поцікавилася моїм здоров'ям, розповіла про свої справи на роботі та дома.За розмовою помітила як на її обличчі відобразилась тривога та переживання. Вся її зовнішність наче змінилася, неначе дясяток років додався. 

—Як ти себе почуваєш?—Бабуся лиш відмахнулась зписавши усе на втому і ще додала, що з моїм поверненням до дому минеться. 

  Чомусь її слова на цей раз не заспокоїти мене та виду не подала щоб не засмучувати стареньку, лише погане передчуття засіло десь глибоко.Ми ще трохи погомоніли,а тоді міцно обнявшись розпрощалися. 

  Варвара Пилипівна, саме так звали мою "співкамерницю", вже не горіла бажанням поторохкотіти.Ну і добре. 

  Тим часом вирішила перевірити чи не наснились події вчорашньої ночі. Тому вирушила по коридору в сторону туалету. Там поруч була якась занедбана кімната, судячи по запаху її використовували як курилку. Пересвідчившись, що нікого поруч немає, тихо прошепотіла:

—Вар прийди. Ти потрібен мені.—Мить - нічого, точніше нікого. Знову повторила фразу, теж саме. 

  Отже, сон і все. Вадим говорив, що буває таке після травм голови. І коли повернулась щоб піти геть, почула за спиною знайомий голос. 

—Чого гукала? —Домовик по-хазяйськи підбирав окурки в металеву консервну баночку  і щось  бурчав собі під носа.