Глава 2

  Після візиту медсестри, моє горло позбулось трубки для штучного дихання і спілкуватися стало простіше.

  Так я дізналась, що була збита невідомим який втік з місця аварії. Отримала перелом правої руки, численні забиття, купу синців та гуль, але найголовніше, що пережила клінічну смерть тривалістю в шість хвилин.

  Бригада лікарів із швидкої допомоги, доклали надлюдських зусиль, але змогли повернути мене з того світу. Особливо старався молодий парамедик, який нещодавно тут працює. Виявляється він приходив, дізнавався про моє самопочуття і Іра вже встигла познайомитись із ним. Вона саме прийшла щоб змінити бабусю яка всю ніч просиділа поруч зі мною. 

  Мене вразила не байдужість подруги і це ще більше зблизило нас. Я була щиро вдячна їй про що й сказала на, що та відповіла:

—Ти перша хто дружить зі мною просто так, щиро.—Таке зізнання трохи збентежило, адже у такої  красивої та говіркої особи має бути безліч друзів та знайомих. 

—Всі вони тут, —Іра тикнула на телефон, –соцмежні, а коли тобі погано то дізнаєшся, що твої проблеми нікого не хвилюють. 

  Здається, за цією завжди усміхненою маскою ховається порожнеча з самотності і смутку. 
Дівчина розповіла, що справжніх подруг у неї небуло, чи то через заздрість чи інші причини. А от чоловіки завжди бачили у ній лиш красиву ляльку якою можна похвалитися перед друзями.

—Знаєш як боляче, коли ти понад усе у світі прагнеш мати власну сімю, дітей, а натомість тобі пропонують стати коханкою одруженого чоловіка. 

  На роботі я дізналась, що її батьки не дуже дбали про благополуччя доньки, чарка була важливішою, і все дитинство було наповнене пяними дебошами, власними побоями та частими ночівлями на стадіоні. Все це легко пояснювало мрії про домашній затишок. 

  — Можливо, незможу до кінця зрозуміти тебе, але вдячна за підтримку. – Слова давались важко, потрібно перевести дух. —І хочу щоб ти знала, що тепер не одна, я з тобою. 

  Здається, подруга захотіла доламати ті кістки, що залишились цілими після аварії, так міцно обнімала в пориві почуттів. 

  Саме в цей момент зайшов високий чоловік у білому халаті. На вигляд йому було років сорок. Гарний такий, доглянутий яким і має бути той хто рятує життя.Він поправив окуляри на носі і здивовано хмикнув. 

— Доброго дня! Вже отямилась? 

-Так, хвилин з двадцять тому.—Відповіла подруга, здається вона вже готова горою стояти за мене. 

  Тим часом мій лікар представився як Яків Іванович і посвітим маленьким ліхтариком прямо в очі, пропальцював руки, живіт. Розповів, що я дивом дуже легко відбулася як для такого зіткнення. 

  Мені ж нічого не залишалося як погодитися з ним і подякувати за врятоване власне життя. 

—Це моя робота, — по-діловому відповів чоловік -—а от Вадиму, вам Анно слід дійсно подякувати. Це він ваш істинний рятівник. 

—Гаразд, як тільки дозволите встати, знайду і віддячуся. 

—Ну підніматися  ще рано, а хлопцю скажу, зайде після зміни. Ще тут один слідчий приходив. 

—Слідчий? —хором промовили ми,здивовано переглядуючись між собою. 

—Так, ваша бабця заяву в поліцію написала, тепер розслідують. 

Так, вона це може, в її стилі. 

 Яків Іванович ще трохи оглянув моє бідолашне тіло і пішов у своїх справах. Іра порозповідала про справи на роботі. Тоді я попросила принести мені поїсти, бо останній прийом їжі був хто зна коли, а на одних крапельницях з глюкози довго не протягнеш. 

Мов шпигун на спецзавданні, подруга пронесла шаурму з якою у мене останні пів року кулінарний роман. Ну, мабуть найдовші стосунки за останні п'ять років. 

  Через зламану руку, вона ще й підгодовувала мене. Ми  весело провели час в розмовах та переглядах останніх фото у стрічці  новин із соцмереж. 

—Як тільки тебе випишуть, ми підемо кудись і відсвяткуємо як належить. Це ж другий день народження! —Я мовчки погодилась, а сама задумалась на словами. А дійсно, якщо б той Вадим не врятував мене? 

Страшне, жахливе усвідомлення розсікло мозок як розпечене залізо—"Я ж могла померти! "

 Смерті не боялась, але не побачити більше рідних, ось це боляче. Не почути голосу, не відчути запаху. Сльози мало не хлинули з очей, але задушила їх десь у середині. Досить жаліти себе, досить жити у рамках та всіляких умовностях, тепер я сама все вирішую!

 Якийсь дивний запал загорівся у мені, і приємно зігрівав, додавав сил та упевненості. 

— Підемо, але з початку проведемо мені маленький шопінг.—Здається, такого Іра не чекала, але за секунду опанувала себе і очі якось дивно заблищали. 

—А може ми ще й салон зайдемо ?—Непогана ідея, чому б і ні? 
-В найкращий! —Від радості вона аж підстрибнула і кинулась підбирати мені новий образ.

  Що ж, нове життя- зустрічай мене! 

  Ніколи б не подумала, що підбір одягу настільки втомлює. Добре, що зараз це можна зробити через телефон бо живого походу в магазин я б непережила. 

  Діставши десь, сама не знаю де, сантиметрову стрічку, подруга виявила, що я втратила два розміри. Нічогенький результат і тепер він у нас один на двох! 

  Та стиль де все блискуче та гламурне явно не моє. І хоч навернути в свою віру мене не вдалося, зупинились на стилі кежуал—  стильно  та зручно.

  —Так, час промайнув, а мені ще на роботу зайти потрібно. Ти дивись, може з зачіскою щось надумаєш, завтра забіжу, може доставляють щось з обновок то я принесу. 

  Ми попращались, але надовго сама не залишилась. Хвилин через п'ятнадцять у двері хтось легенько постукав, вони трішки прочинились і на порозі зявився якийсь юнак. 

—Доброго вечора, можна? —Він був  трохи вище середнього росту, звичайної тілобудови, але з яскраво рудим волоссям  і смарагдовими очима. Чорна шкіряна куртка, такого ж кольору футболка та темно-сині джинси.