Глава 1

  Моє звичне життя розділилось на до і після саме в цей звичайний, осінній день.

   Я не поспішаючи йшла на роботу, куди мене ще два тижні тому влаштувала стара подруга моєї бабусі.Від згадки про неї завжди теплішало на серці, можливо тому, що саме вона замінила обох батьків і стала найближчою людиною в світі.

  Еліонора Львівна, саме так її звали, все життя пропрацювала викладачкою в нашому місцевому технікумі, дала дорогу в життя не одному поколінню випускників і завела чимало корисних знайомств. 

   Життя у неї було не просте, рано овдовіла, сама піднімала двох дітей, сина та мою маму яка рано народила мене, а через п'ять років взагалі залишила їй мене, а сама гайнула за кордон в пошуках кращого життя. 

  Але вона ніколи не жалілася, навпаки вчила жити на повну,не відкладати на завтра.Чого варті були її посиденьки з подружками, коли вони гарно одягнені, причепурені збирались в неділю після обіду, пили каву з коняком під зефір в шоколаді. А потім читали вірші, згадували свою буйну молодість. 

  Саме тоді зав'язалась моя любов до історії, до  міста де жила, а воно, хоч і було зараз райцентром, володіло чималим історичним минулим.Тому, з самого дитинства , моя уява була просякнута різноманітними розповідями, історіями, коли правдивим, іноді не зовсім, а іноді зовсім містичним. Але я любила своє місто, кожною клітиною тіла,з кожним днем все більше і більше. 

 Одразу ,після закінчення школи ,проблеми з вибором професії не було. Тож, вступила на історичний факультет, де чемно та старанно  провчилась усі п'ять років.Студентські роки важко назвати видатними бо тільки книжки були моїми вірними супутниками. 

  І от, на початку літа, з червоним дипломом, повернулась додому. Але виявилось, що вільного місця у місцевих школах немає, і трохи потинявшись, довелось влаштуватися гідом у нашому славнозвісному замку-музею. 

  Віра Афанасіївна, щиро запевняла, що це тимчасово і згодом зможе перевести на якусь більш престижну посаду. 

  Трохи порадившись вдома, вирішили, що краще так.

- Ну не на біржу праці йти моїй онучці.—аргументувала бабця, я ж погодилась, може й так краще. 

   Швидко познайомилась з колективом, особливо зблизилась з молодою бухгалтеркою Ірою.Ми вчились в різних школах, тому раніше не були знайомі, але її легка вдача  просто притягувала,тому  стали часто просто розмовляти про різні дівочі дрібниці. Вона виявилась досить обізнаною в моді, макіяжі та хлопцях.

- Що? Ти жодного разу не зустрічалась ні з ким? - Щиро дивувалась нова подруга. - А може ти того,не стандартної орієнтації? 

   Я ж стала червона аж до самих вух. 

-Ні, просто гідних не зустрічала. 
-О-о! - Протягла вона і зворушливо похитала головою,-Ну,довго доведеться шукати, в нашій глушині та й серед твоїх сувоїв. 
  Так, знаю, але як можна не скористатись можливістю доступу до таких експонатів минулих століть. 
  Вона теж щиро запевнила, що невдовзі візьметься до мене, мого гардеробу та особистого життя, яке у неї бурлило через край. 
Іра була "ефектною" дівчиною, висока, струнка з третім розміром грудей, хвилястими світлими локонами, що тільки ще більше підкреслювали синяву очей. Ще вона часто повторювала, що знає собі ціну і точно не продешевить. 
  Тож я завмерла в тривозі і за свої кілька зайвих кілограм, вічно неслухняне волосся, незрозумілого мишиного кольору, а ще за ті кофтинки в стилі "19"століття, що так давно мирно спочивали в моїй шафі. 
  Може саме ці роздуми й розсіяли мою увагу того ранку і тому не помітила того авто, що несподівано вилетіло з-за повороту. Лише на  скрегіт тормозів встигла повернути голову і все... 
  Я навіть болю не відчула, щось тепле потекло по обличчю та темна пелена накрила очі. 
   Чомусь боса йду по полю, суха колюча трава ріже шкіру, тому крокую дуже обережно.Сутінки, це ранок чи вечір? Чомусь це місце здається знайомим, але звідкіля? 
  Бачу коня, він лежить в якійсь неприродній позі, підходжу ближче. Це якась істота, наполовину людина.. кентавр? Поруч жінка, вона дивно вдягнена лук, стріли, за спиною крила як в метелика, фея? 
  Біжу, швидше, подалі від цього місця, але навколо розкидані тіла, розірвані, розтерзані. Що це за поле бою? 
  Стоп! Це ж сон! Так сон, лише реакція мозку на стреси та книги в стилі фентезі, потрібно менше читати, бо так і збожеволіти можна. 
  Біль в грудях та правому боку змусили зупинитись, пече.Знесилена впала на коліна у щось тепле та вязке.О ні! Це кров! Її боюся до чортиків. 
  Густа та чорна, я чітко відчувала її запах, смак на губах. Якщо це сон, то дуже реальний.Чому її так багато?Кого потрібно вбити, що тут було ціле море?
  Відповідь на моє питання була по переду. Щось велике та чорне лежало в кількох десятках метрів. Борючись з огидаю та цікавістю рушила в тому напрямку. 
  Якісь мертві тіла, в чорних латах, наче в сажі, облипли ту гору.З великим страхом підступала все ближче і хоч розум підказував тікати, але якась невідома сила притягувала мене. 
  Витягнувши ліву руку, торкнулася невідомого, воно було шорстке, так дійсно сажа, провела ще трохи і побачила лусочку. Вона була завбільшки з мою голову. Хто може носити на собі таке? 
  Гора простягалася в перед ще на кілька метрів , а тоді повертала праворуч. Я все йшла і йшла, а ж опинилась на пагорбі, все, що було за ним, шокувало мене  до невимовного жаху. 
  Посеред долини, в оточені безлічі невпізнаних тіл, лежав, гордо розкинувши крила, величезний дракон. 
  Він був весь у сажі та власній чорній крові. Його розмір вражав, завбільшки з хмарочос, саме за хвостом мені вдалось розшукати це бездиханне тіло. 
  Серце стислось від сліз, що ринули на зовні.Чому плачу, невже мені його жаль? Може це через нього загинули всі ці істоти. Але внутрішній голос не погоджувався. 
—Ну, що переконалась у власній трагедії? —Грубий чоловічий голос лунав наче з-під землі. 
  Раптом за спиною зявиввся високий незнайомець у довгому балахоні з капішоном. Обличчя не видно, лиш дві зелені цятки світяться там де мають бути очі. 
— Анарей, досить боротися зі мною, знаєш, що не переможеш, що всі вони, —він обвів усе навколо своєю кігтистою рукою, —загинуть через твою впертість та дурість. 
—Я не..—іншою рукою він схопив мене за горло і підняв до власного обличчя. 
   Мої ноги повисли як у маріонетки, спробувала пручатися, руками хотіла розірвати цю стальну хватку, могильно-холодних пальців, але марно. Повітря ставало все менше, в очах темніло, а з горла вирвався лише хрип. 
— Копія! Ти лише чергова копія!—Він щосили жбурнув мене об тіло дракона, але моє власне вже неналежало мені і моя свідомість  провалювалось кудись в темряву. 
  Дихати! Щоб вижити потрібно дихати. Ця команда мозку пронизана все тіло і перший подих був різким та болючим, наче розірвав легені навпіл. 
  Почувся якийсь пронизливий звук"пі". Дратує. 
"Пі-пі-пі". 
—Є пульс!—Здається той жіночий голос неабияк зрадів.Сигнал став ритмічним, спокійнішим. 
—Як? Не може бути? —А цей стурбований чоловічий, здається він не радий, що я жива. 
  Вікривши очі зрозуміла, що знаходжуся в лікарні і судячи з ненового обладнання та потрісканих стін, то це наша районна. 
—Якщо ви мене чуєте-моргніть один раз—Звернувся до мене немолодий чорнявий лікар. 
  Хотіла відповісти, але з рота стирчала  якась трубка,тому виконала.Все навколо було наче в тумані, крутилось та пливло. Здається я відключилась. 
  Прокинулася незнаю через скільки, але почувала себе набагато краще і дуже голодною.Поруч на стільці мирно дрімала Іра. Дивно було бачити її без макіяжу і в спортивному костюмі. 
Спробувала видати звук, але в результаті видала лишень якісь "у-е-у". 
  Але цього було досить щоб розбудити подругу. 
Вона стрепенулася і відкрила свої очі, перевівши сонний погляд на мене. 
-Ти прокинулася! 
  В її голосі дзвінко лунали радісні ноти, не знала, що  я так дорога для неї, але було приємно. 
  Іра обережно торкнулася пальців моєї лівої руки. 
-Не боляче? Зараз покличу медсестру. 
Вони повернулись у двох. І лише тепер я помітила, що у жіночки якісь темні надписи на лобі, схожі чи то букви чи символи,зовсім незнайомі. 
  Здається глюки, що ж і ще?