Покричимо на річку

Думаю, що запрошення покричати на річку має викликати деякий подив у нормальної людини. Але саме таку пропозицію я й роблю для читачів. Дивна ця пропозиція лише на перший погляд, бо за нею стоїть психологічний розгляд. Тож поясню свою думку.

Що це означає – «покричимо на річку»? А приблизно те саме, що й «послухаємо вітер у лісі, поспіваємо у великій порожній залі, помедитуємо над прірвою, помолимось у храмі»… Тобто, поспілкуємося звуковим способом із якимось великим простором, де є луна. «Ау, Простір, дай відповідь! Я хочу почути тебе… чи себе».

Ось ми й дійшли до ролі ритуального звуку в релігії, до розгляду культової акустики. Тож йдеться про певний простір, де є звукова луна.

А можливо, луна й необов'язкова для досягнення ритуального акустичного ефекту. А що ж тоді обов’язкове? Адже варто описати властивості цього простору, куди ми збираємося кричати. Який він? Що для цього процесу важливе? Які саме властивості цього простору дадуть відчуття сакрального налаштування?

Головне, щоб цей простір мав характерні незвичайні межі та обриси, мав, хоч би уявні, властивості Храму. На краю цього простору має виникати бажання співати в нього, кричати, заявляючи про себе… І чути відлуння від свого голосу. Спілкуватися із цим простором можна й мовчки, просто слухаючи чужі звуки. Але найкраще все ж таки чути в ньому себе.

Так виникає контакт із Природою. Виникає контакт і відчуття себе в Ній, поряд з Нею, в гармонії з Нею. Велич Природи авторитетна, тому пишу це слово з великої літери. Відходять кудись вдалечінь побутові суперечності та відчуження. Ми налаштовуємося слухати…

Ми вдаємося до спілкування з Природою за різних обставин та причин. Тут йдеться про той випадок, коли ми відчуваємо, що не справляємось самі з життєвими проблемами. Тобто ми вдаємося до молитви, як звично робимо це у подібних випадках. Тільки ця молитва твориться не зовсім звичним способом та у не зовсім звичному місці. Ми шукаємо підтримки у Природі, шукаємо особливі відчуття в особливому місці з особливими ознаками.

При цьому усвідомлюємо, що Природа у цьому разі – це лише простір, повітря над річковою гладдю. Або пустка печери, великого замкнутого приміщення. Розумом усвідомлюємо, що це лише порожній простір, а підсвідомо хочеться відчути там щось надприродне, таємниче і важливе. Ну, адже хтось відповідає звідти, з глибини, у вигляді луни.

Відчуття мають бути особливими. Ці відчуття допомагають нам налаштуватися на почуття себе, розуміння себе, пізнання себе. Відчуття таємничості, містичності з деякою урочистістю у певному особливому місці підкажуть нам, чи правильно ми обрали це саме особливе місце для ритуалу.

Тобто ми будуємо у своїй уяві Храм, який немовби стоїть у місці, яке ми обрали для спілкування з Природою. Чи є в цьому підході елементи язичництва? Авжеж. А може, це підхід християнський? Може бути, не знаю. А чи варто їх розділяти на березі річки? Я не хочу.

Про що ж таки йдеться? А йдеться про психологічну практику з використанням акустичних ефектів, що дає особливий настрій. Задамо собі питання про можливості такої практики. Чи можуть звукові коливання, відбиті згідно із законом фізики від стін, гір чи дерев, що дають ефект відлуння, гармонізувати психіку людини? Можуть. Стверджую це.

Навіть якщо людина вважає себе вінцем Божого творіння та вищою ланкою у тваринному світі. Це тому, що кожна людина боїться, все одно боїться. Чогось та боїться. І хоче «домовлятися» з ще сильнішими у цьому світі, містичними чи реальними.

Треба тільки більш-менш чітко уявляти, що ти, власне, хочеш – від Природи та від себе самого. І чесно! Адже це одна з форм молитви. А брехати під час молитви не можна і безглуздо.

Де ми намагаємося бути максимально чесними перед собою? У храмі. Туди ми приходимо не лицемірити, а просити про найпотаємніше. У храмі недоречна брехня самому собі, бо вона не має сенсу. Просимо ми найчастіше подумки, або пошепки, а іноді й на повний голос. І саме у випадку повного голосу можливий цікавий звуковий та психологічний ефект. Про нього й мова.

Очевидно, окремо варто згадати про особливу властивість молитви у храмі під час її колективного виконання спільним хором парафіян. Коли вимовляєш «Отче наш» наодинці та пошепки – це одне, це тільки для себе, а якщо голосно і хором – це вже зовсім інше сприйняття. Чуєш не лише свій голос із відлунням від купола, а й голоси інших людей. Сильне відчуття, для мене однозначно. Назву його Причетність. Це можливо у будь-якому храмі.

А є храми зовсім особливі, по архітектурі та акустиці. Мені згадується власне враження від такого дійства, у печерному храмі Святогірського монастиря. Монастирські печери там вирубані далекими предками у глибині крейдяної гори над Сіверським Дінцем. Повіками намолене місце.

Я там був свого часу і запам’ятав відчуття. Купол у цьому випадку був відсутній як такий, а була товща гори над головою і досить вузький прохід до підземного вівтаря, щільно зайнятий людьми. Самого вівтаря не видно за спинами та вигином проходу. І всі люди в напівтемряві підземелля хором співали молитву святому Миколаю. Акустика тісного замкненого простору. Відчуття незвичайні. Принаймні ніякої клаустрофобії. Незвичайне місце, особливі відчуття добре запам'яталися, бо я співав разом з усіма – чув і себе, і інших людей.

Чи лише у православ'ї застосовується культова акустика? Напевно, такого ж ефекту прагнуть досягти мусульмани, коли мулла з високого мінарету співає «Аллах Акбар». Звук із підсилювача, багаторазово відбиваючись і переливаючись, летить над містом (а хоч і над Стамбулом), привертаючи загальну увагу до мечеті. Сенс у цьому звуку точно є, відчувається виразно. Але православній людині його важко описати. Для нас це швидше здивоване «ух-ти», елемент екзотики. А для мусульман, гадаю, благоговіння.