Частина 4. Релігія «зверху» та релігія «знизу».

У цій частині розгляну співвідношення елементів язичництва та православного християнства у світосприйнятті сучасних людей. «Надворі» двадцять перше століття, епоха смартфонів – у якого бога люди вірять зараз? Як саме?

З історії ми знаємо, що язичництво як форма державної релігії юридично припинило своє існування на Русі з прийняттям християнства 988 року з ініціативи київського князя Володимира Великого.

Однак досить навіть не надто уважного погляду на сучасну релігійну практику, щоб побачити, як з-під християнського «одягу» явно проглядає язичницька сутність народних обрядів та ритуалів. Також легко помітити календарний збіг язичницьких та християнських свят, збіг функціональної ролі язичницьких богів та християнських святих, їхніх імен. Прикладів тому безліч, не ставлю завдання заглиблюватися в їх детальний розбір у цій частині.

Чому ж язичництво настільки стійко «сидить» у нашій сучасній психології, зокрема у слов'янській? Питання це дуже складне і багатопланове, багато разів описане у художній та публіцистичній літературі. Позначаючи тему есе, пропоную розглянути лише ту його досить вузьку частину, яка стосується психології та політичної взаємодії двох релігій серед слов'ян, намагаючись не надто виходити за межі слов'янських територій.

Для початку варто уточнити термінологію, що застосовується. Під язичництвом тут розумію багатобожжя чи політеїзм, буквально «народну, племінну» віру. Існує ще один термін – поганство, який іноді застосовується для лайливого позначення язичництва, але спочатку він позначав просто «сільську» віру. Християнство, при всьому його різноманітті понять та безлічі конфесій, тут розумію саме як єдинобожжя чи монотеїзм. Розгляд ісламу та буддизму залишу для інших випадків.

Логіка походження релігій

Першим пунктом міркування буде те, що кожна релігія у певному сенсі є системою чи формою сприйняття світу для певної групи людей. Її соціальна та політична стійкість досягається краще, якщо форма відповідає вихідному завданню. Які ж завдання існують для язичництва та для християнства? Яке їхнє походження? Чи можна проаналізувати різні релігії за логікою їх історичного та суспільного походження? Саме це і спробую зробити.

Язичництво – це релігія «знизу», вживаю такий термін. Це релігія, що походить від психології народу через його щоденне сприйняття довкілля, природи. Наочність – ось найточніше слово у цьому контексті для визначення язичництва, причому не тільки слов'янського. Першорядним завданням язичництва є пояснення устрою світу.

А християнство – це релігія «зверху», за її походженням у соціумі. Воно виконує завдання панівної еліти та призначене для того, щоб цим народом керувати. Християнство і вигадали, створили для зручнішого управління народом. Першорядним завданням християнства є пояснення саме народу, що «будь-яка влада від Бога». Такі, на мою думку, шляхи походження цих релігійних систем. Поганства – «знизу», від народу; а християнства – «зверху», від панівної еліти. Ось з цієї позиції й побудую розгляд теми у цій частині.

Звідки «береться» релігія «знизу»? Яка логіка її походження, якщо говорити докладніше? Вона походить із безпосереднього контакту людини з природою, з безпосередніх страхів, з бажання пояснити собі будову світу доступним образним інструментарієм для захисту від небезпеки. Основою релігії «знизу» є відчуття людини.

У язичництві можна виділити кілька фаз розвитку – спочатку природні страхи з адресацією до сил природи, потім «розселення» відповідних богів за сферами впливу, потім олюднення богів через наділення їх земними властивостями та взаєминами всередині пантеону.

Звідки ж походить релігія «зверху»? Вона виростає з релігії «знизу» шляхом накопичення досвіду, осмислення цього досвіду. Метою її служить саме управління людськими емоціями чи, скоріш, управління самою людиною через її емоції. Управління масою людей і, зрештою, всією державою. І державний перехід до релігії «зверху» історично відбувається тоді, коли панівна еліта відчуває недостатню ефективність колишньої ідеології як інструменту забезпечення влади.

Цей перехід, у відомих мені випадках, відбувався усвідомлено та розважливо, виходячи з поточних політичних реалій. Прикладом цього можуть бути реформи Володимира Великого на Русі, а також Костянтина та Олени у Візантії. Реформ такого роду у світі було багато. Нам же цікаві насамперед найважливіші з них для слов'янської історії.