Ідеологічне забезпечення влади

Отже, світобудову ми з допомогою богів доступними засобами пояснили. Що ж далі? Повернемося до племінного багаття і подивимося, як будуються взаємини між людьми після того, як вони визначилися з богами та влаштуванням світу. Хто ж у племені головний? Настав час розібратися з питаннями влади.

Вождем стає найсильніший одноплемінник, з найбільшою палицею. Він контролює плем’я. Однак хоч він і найсильніший воїн, щасливий мисливець, але все ж таки не може контролювати одноплемінників завжди. Адже існують і сон, і хвороба, і старість. Та й сила його не перевищує навіть кількох конкурентів, якщо вони об'єднаються попри велику палицю.

Дуже добре на практиці, коли про владу та авторитет вождя дбають боги, на додаток до палиці. Але вони невидимі самі по собі, хоч і виявляють свою волю через грім та блискавки. Як їх почути? Як із ними домовитися? Адже домовлятися з богами доводиться у будь-якому випадку.

На допомогу вождю приходить всезнавець шаман (жрець, волхв). Він найкмітливіший. Він знає все про богів, може спілкуватися з духами та може розповісти всьому племені про любов богів до вождя. Бубон, таємничі заклинання та особиста спостережливість за явищами природи допомагають йому переконати плем'я у своїй ефективності та заробити за допомогою вождя почесне місце біля багаття.

Шаман обов'язково повинен мати монополію на тлумачення волі богів. Це основа його гідності та зброя. Тільки він має право спілкуватися з духами, тільки він розуміється на хитросплетенні їх взаємин і складностях ритуалів. Ритуал не може бути простим і доступним для повторення будь-яким одноплемінником. Будь-хто духів «розуміти» не може.

Шаман підтримує авторитет вождя через спілкування з духами, а вождь ділиться з шаманом матеріальними благами. Як назвати таку співпрацю – симбіоз, тандем, злиття? Вона виростає в надійну опору для влади та стає складовою релігії, другою стороною трикутника стійкості. Тримати плем'я у підпорядкуванні для вождя було важливіше, ніж міркувати про справедливість та етику. Ідеологічне забезпечення знадобилося для влади раніше, ніж мораль, бо в первісному суспільстві мораль мала найпростіший вигляд і полягала у вже згаданому принципі «хто сильніший, той і правий». Моральний кодекс був коротким.

Взаємодія вождя племені та шамана історично переростає у взаємодію князя та волхвів, потім у відносини царя та церкви, потім у світській державі до певного храму вже приходить президент – але цей принцип ідеологічної підтримки влади з боку релігії залишається таким самим. Влада вождя племені з плином історії зростає через розширення спільноти, плем’я переростає у племінний союз, потім у національну державу, а згодом держава стає багатонаціональною.

Паралельно з цим шаман згуртовує коло себе групу підтримки, яка допомагає йому у спілкуванні з духами. Згодом ця група переростає у церкву, яка за історичних обставин може розділитися на конфесії. Структура церкви як релігійної спільноти розвивається та ускладнюється з часом, і відбувається це паралельно з розвитком самої громади.

Змінюються часи, зникають одні народи, з'являються інші, виникають нові релігійні системи, але злиття влади та релігії завжди залишається найважливішою властивістю устрою будь-якого суспільства. Стародавні єгиптяни пішли в цьому злитті далі за всіх, на мій погляд. Вони прямо визнали фараона як бога. Дещо м'якше в цьому відношенні в християнстві – цар оголошується помазанцем Божим. Але у всіх випадках однозначним залишається прямий зв'язок ідеологічного забезпечення влади та релігійних норм. Формула «будь-яка влада від Бога» працює завжди.

Хочеш зміцнити свою владу – домовляйся зі священиком чи жерцем, хочеш захопити чужу владу – теж домовляйся. Збираєшся у військовий похід – отримай благословення у церкві, відбиваєш напад – аналогічно. При уважному розгляді можна побачити, що в історію всіх воєн, революцій та реформ явно чи неявно вплітається релігійна нитка.

Більш менш така взаємодія зрозуміла, коли схема влади проста – один правитель і одна церква. А якщо церковних конфесій у країні кілька? А якщо влада має сильну опозицію? У такому разі взаємодія значно ускладнюється. Тоді центральна влада вибирає з усіх конфесій найбільш відповідну для себе, підтримує її, інші ж придушує або підкоряє. Опозиція діє аналогічно, роблячи вже свій вибір. І тоді боротьба конфесій химерно переплітається через агресивне обговорення кількості перстів у хресному знаменні, його напрямку «від праворуч наліво» чи навпаки.

Боротьба йде через такі, на перший погляд, незначні деталі ритуалу, які при цьому є символічною ознакою різних конфесій у їхньому політичному протиборстві. Це найбільш мирна версія протистояння, коли боротьба за владу зовні виглядає як боротьба ритуалів та богословських постулатів.

Релігія є інструментом політичної боротьби. І іноді ця боротьба набуває зовсім не дискусійного та не мирного характеру – хрестові походи, Варфоломіївська ніч, «полювання» на відьом з багаттями інквізиції, церковний розкол з висилкою в далеку тайгу. Весь світ за допомогою релігійної влади дуже нерівномірно поділяється на своїх, вірних (тільки своєї віри) та чужих, невірних (гяурів, відступників, єретиків, безбожників).

Чужі оголошуються неповноцінними чи ворогами, з відповідним ставленням до них. Переможець знищує символи неугодної релігії та встановлює свої. У стародавньому Єгипті зчищали картуші «неправильних» богів із настінного розпису храмів, на Русі скидали в Дніпро язичницьких ідолів, Візантія пережила два іконоборчі періоди. Боротьба велася із символікою ворожої віри та з її носіями-людьми.

Який висновок варто зробити у цьому розділі? Політична влада почувається впевнено, коли вона має стійку ідеологічну підтримку з боку надійної релігійної структури. Інакше виникає боротьба між політичними силами з одного боку та між релігійними конфесіями з іншого. І це є боротьбою саме за владу. Стійкий тандем «влада плюс церква» має найбільші шанси на виживання в історії. При цьому боротьба за «кількість перстів» хоча й виноситься на передній фронт конфлікту, але насправді є лише приводом для нього, а не причиною.