Розділ 8

Розділ 8

 Все плило, голова розколювалася, ніби великий КамАз, проїхався по ній. Звісно після двох ударів.  З великими зусиллями, я все таки змогла, розгледіти хоч щось. В очах почала прояснюватися кімната, в якій я перебувала.

 Мої ноги та руки були прив’язані до стільця, ізоляційною стрічкою, а поверх неї мотузкою, щоб на всяк. Розмотати мотузку, не важко, Ентоні вчив мене різним методика. Ми навіть грали на випередки, хто перший вибереться з пастки. Дивні були ігри. Ну а ,що можна було очікувати від мафіозника. Хто б міг подумати, що ці навички мені знадобляться. Поки я вивільняла свої руки, огладжувалась, взагалі де я?

   Приміщення було не великим, здавалось на підвал. І хоча в мені вирував адреналін, холод пробирав мої кіски, що підтверджувало мої здогадки.

Білі обшарпані стіни покрашені вапном, надавали кімнаті вигляду, темного антуражу. Підлога була вкрита дубом, і я впевнена як тільки стану на підлогу вона зразу заскрипить, що в радіусі десяти метрів мене точно почують, тому потрібно пересуватися на носочках. На стелі височіла лампочка, єдине освітлення у цій кімнаті, приєднана чорним дротом, який ніхто давним давно не витирав від пилу. Навпроти мене були, алюмінієві двері.

 Як на диво, перше, що я змогла вивільнити це ноги, а от над руками вони добряче постаралася.  Ізоляційна стрічка міцно стримувала мотузку, тому не вдавалося послабити вузол. Через деякий час, у мене вдалося! Не скажу, що це було легко, але я змогла.

Взявшись руками за підлокітники, я почала потихенько вставати. Ніби старий дідусь. За довгий час сидіння, мої ноги почали німіти, та коли я встала кров почала поступати у кінцівки. Я відчуваю свої ноги! Нарешті.

Голова гуділа, але я не зважала на неї. Мені потрібен план. Прояснимо ситуацію: Я ослаблена, без зброї, в закритому підвалі. За дверима два бугаї, які не раз заважали мені, йти до своєї цілі. Вперше, на мене, напала паніка, я не знала, що мені робити, як вибратись.

І в цей момент мене як блискавкою вдарило, це що я опустила ніс, здалася ?

Нізащо, Я поверну гідність, поверну своє.

 План був не найкращим, но іншого в мене немає. Єдина «зброя» яка була у мене це стілець.

 Я не знаю скільки пройшло часу від коли я прокинулася, і взагалі скільки  я тут ? Тому потрібно бути на сторожі. Я сиділа під вхідними дверима, слухаючи віддалені голоса. Зрозуміти про що вони говорять, було не можливо. Занадто далеко.

Час я не гаяла, розминала кожну кісточку, щоб бути готовим до бійки. Краще коли ти розігрітий. Та й елементарно, щоб не замерзти, і не здохнути тут, бо буде дуже весело. Нуж бо, ви йдете чи ви геть забули про мене?

 Здалося минула вічність, голоса ставали все, чіткіше і чіткіше. Вони наближаються. Характерний звук бетону, почувся разом з пусканням важких тіл.

–Вона мала б вже прокинутися – почувся низький чоловічий голос, я не раз його чула. Від нього по тіло пробіглися мурашки. Я зможу,пошепки мовила я.

В замку почулось шарудіння, я одразу підняла стілець над головою,  затримала дихання, в очікувані, що вони зайдуть. Але нічого не відбувалось. Двері не відчинялися, вони просто стояли за ними і чекали ? Стілець, так і височів у мене над головою. Сили потроху почали покидати мене, а двері таки і не відкривалися.

 Напруга наростала здавалося, що моє серце зараз вискочить, і саме відкриє ці довбані двері.

 Но тут різким поштовхом двері відчиняються, але ніхто не входить. Вони не бачать мене, а я не бачу їх. Страх проникає у кожен нерв, адреналін зашалює, я не знаю, що мені робити.

–Положи стілець і давай мирно поговоримо,– чоловічий голос розрізав тишу, мої руки ставали все слабкішими. У мене не має шансів, якщо буде бій я програю.

–Мирно ? Це говорять ті двоє, які двічі вдарили мене по голові,– з сарказмом відповіла я.

 На відповідь я почула тільки гучний видих, –Так,ми вині, але ти також не краща, пробралася у наш будинок, забрала ноутбук, так ще й вдерлася до чужого будинку.– Сказав вже інший чоловічий голос, він був трохи м’якішим за попереднього хлопця.

Я нічого не відповідала, бо не мала відповідь, я також була не свята. Сили покинули мене, стілець впав на землю, з гучним гуркотим. Слідом за дверей вибігло два чоловіки, на лице вони були як дві краплі води,  карі очі,  чіткі вилиці, міцна статура. Тільки волосся відрізнялося, в одного воно було чорне, а в іншого білясте.

Мої рефлекси були відточені, тому я зразу стала у стійку, для бою.

Хлопці моментально підняли руки вгору, як грабіжники яких зловили на гарячому.

–Чому ви відпускаєте мене ? Ви явно з не добрих намірів, приволокли мене сюди і прив’язали до стільця. А зараз такі добренькі, давай мир. Я не поведуся на такий дешевий пафос,– видала я прораховуючи в думках як буду наносити удар, адже у мене є ледь сили стояти на місці. А тут потрібно двох вирубити.

Хлопець, той що білявий, опусти руки – Емм..– протягнув він.

–Спочатку ми так і хотіли, так як ти зруйнувала наші плани, але потім ми дізналися дещо…– хлопець почав дивитися то на підлогу, то на чорнявого хлопця.

–І що ж ви таке дізналися про мене, що ви вирішили простити всі мої гріхи, хоча я не згодна жодним вашим обвинуваченням. Це ви вломилися в будинок і викрали те, що належить мені!– крикнула я тицяючи пальцем собі в грудну клітину, показуючи свої наміри, не здаватися. Я трішки хитнулася, бо в цей момент голову розрізав неймовірний біль.

Чорнявий хлопець підхопив нашу розмову,–Так вийшло, що ти наша племінниця,– шепоти мовив він.

Мій світ рухнув як…як.. племінниця, такого не може бути клан мафії був знищений. Цього разу, я все таки не витримала, ноги підкосилися. Але хлопці швидко зреагували і підхопили мене.

–Чшш… зараз ми підлатаємо тебе трішки, – хлопець взяв повністю мене на руки та направився в сторону сходів.