Розділ 6

Розділ 6

Ми ходили великим супермаркетом, я була у відділі шоколаду, а Мія тим часом вибирала собі чипси, та морозиво до нашого вечірнього фільму.

–Асті, ти яке морозиво хочеш?– підбігаючи до мене, з двома відрами морозива, простягаючи на вибір. У правій руці був пломбір з шоколадним драже, а у іншій м’ята з шоколадними шматочками.

–Давай одразу два,– я із захопленням вихопила морозиво з рук Мії, та поклала нам у корзину. У якій вже лежали, мої два десятки молочних батончиків. До кінця тижня мені цього точно не вистачить, але більше я брати не буду, бо Мія «дасть мені по-шапці».

–Чипси, на твій розсуд,– махнула я рукою, розвертаючи візок у напрямок молочного відділу. Ми були на щотижневих закупах, тому набирали все по максимуму. Щоб потім не бігати, по декілька разів у магазин.

У приміщені грала спокійна музика, але я все одно відчувала тривогу, яка гризла мене щодня.

Я чекала, висліджувала, та готовила план.

Приїхавши до дому, ми одразу розібрали пакети, переодягнувшись у наші домашні піжами, у яких зразу ставало так по-домашньому. Відчуваючи себе у безпеці ніби, поки ти у ній тебе ніхто не чіпатиме.

Мія, пішла шукати фільм, а я ти часом поставила чайник на плиту, очікуючи як загорнуся у бавовняне простирадло, ніжно коричневого кольору.

Коли я увійшла в кімнату зі своїм чаєм, дівчина вже відкрила чипси, розпочавши тихенько хрумкати їх.

Фільм був цікавий, ми добряче насміялися, в кінці був такий напружений момент, що Мія аж пустила сльозу. Нам давно потрібен був такий відпочинок, але ми ніяк не могли його собі дозволити. Але завтра день «Х», тому нам потрібно було розгрузити голову, щоб не натворити дурні з перевтоми. В додачу завтра останній день відпустки у Мії. В той день коли по новинах по всюди розповідали, що сталося вона не роздумуючи все кинула і взяла відпустку, щоб побути зі мною.

Мені вистачило 10 днів, щоб повністю вивчити розклад цих двох невідомих. Кожних 2 дні вони їздили у місто, але кожного разу я втрачала їх слід, спочатку вони їхали у торговий центр, там блокували камери, а виїжджало звіти десятки таких самих машин. Але мені цього вистачило, кожного разу вони пропадали на 2-3 години. Цього мені вистачить, щоб проникнути у їхній будинок, та забрати ноутбук.

На годиннику була 10 ранку, ми з Мією сиділи в машині в 8 км від їхнього будинку. Після минулого мого походу у будинок Ентоні, вона сказала, що цього разу мене саму не відпустить, але це мені на руку, бо як я дізналася вона вправно вміє безслідно відкривати замки.

І ось на годиннику 10:05 двоє хлопців виходять з будинку, та сідають в машину. Я і далі слідкувала за ними з супутнику, бо в радіусі 15 км камер не було, але як тільки наші гості наближалися до них, камери раптом переставали працювати. Я довго ламала голову, як вони в один і той самий час вимикають їх, а потім згадала як Ентоні мені розповідав:

–Що це у тебе Ені?– запитала я тицяючи маленьким пальчиком у невідомий мені пристрій, який крутив у руках Дядя.

–Це Сонечко, така штука, коли я підходжу до якось мікрофону, або камери яка хоче мене сфотографувати без мого дозволу, вона зразу блокує сигнал, і все- нічого не працює.–З посмішкою на губах мовив він крутячи цей диво-пристрій у своїх великих руках.

У мене аж зіниці розширилися від цікавості,– А як він працює?– знову запитала я, підсунувшись до Ені ближче, щоб все добре бачити.

–Ще сам не знаю це нова розробка від інженерів Вінченцо, будемо разом розбиратися,– чешучи потилицю мовив він.

Після того разу, я ще багато разів бачила цю штуку, навіть знала де вона лежала, тому перед тим як їхати сюди, я знову заїхала у будинок Ентоні. Там було багато приладів, тому я забрала їх всіх.

Не знаю чому, але маю підозру, що у тих хлопців такий самий, пристрій як цей.

–Вони від’їхали, вже досить далеко, можемо рушати,–мовила дівчина дивлячись у планшет.

Я завела машину, і ми рушили. Під’їхавши до будинку, не так близько, щоб з вікна хтось міг побачити машину, бо я не була впевнена, чи нікого не має там. Та не так далеко, щоб в разі чого швидко дістатися машини. Номера я змінила, взявши перші попавши мені в руки з колекції Ентоні, спеціальні на такі випадки.

Будинок не мав паркану, ну він тут і не потрібний, стоїть посеред поля, від кого тут ховатися ? Але це нам на руку. Підійшовши ближче, я заглянула у вікно, але вони всі були завішані шторами. Тоді план «Б».

Я підійшла впритул до дверей, і тричі дуже голосно постукала по дерев’яних дверях. Якщо б хтось спав він точно почув би.

–Агов!– крикнула я. – Тут є хтось ? Ми заблукали, чи не могли б ви нам допомогти ?– ми завмерли в очікувані, секунда дві, ніяких звуків з середини не було чути.

Я махнула головою, даючи знак Мії на дозвіл злому замка. Вона не гаючи часу негайно прийнялася до роботи. Бо з цього моменту, наш час йшов на секунди.

За пів хвилини, пролунав звук відчинених дверей. Ми  на секунду кинули погляд одна на одну, бажаючи удачі.

Увійшовши нас зустрів будинок у стилі «Прованс», — це світлий, затишний дім із теплими пастельними кольорами, грубуватими натуральними матеріалами (камінь, дерево), легкими шторами та відчуттям сільської простоти й французького шарму.

Цікавий вибір, як для двох хлопців. Але мені було зрозуміло, і так, вони з не красоти вибрали це місце, а з розташування.

Ми розійшлися, по різним сторонам для скорочення обсягів пошуку. Я направилася у сторону нібито кабінету, а Мія у вітальню.

Увійшовши я побачила, що це не кабінет як я думала, а спальня. Митнулася зразу ритися по шафам, але крім одягу, там більше нічого не було, під ліжком також. Перевірила на наявність потаємних схованок, але нічого не виявила. Я вже збиралася переходити до другої кімнати, як пролунав голос Мії.

–Я знайшла! Я знайшла його!– кричала вона мені. Прибігла до неї, я побачила його, це він.