Розділ 4

Розділ 4

 Відкривати очі, зовсім не хотілося…  Здавалося, що моя голова зараз візьме всі свої речі які накопила за 22 роки, і полетить жити на Марс. Нервово махаючи мені рукою на прощання.

 –Асті… Асті,– чулося  мені десь далеко.

 – Сонечко моє вставай, відкривай очки,– ніжним, але стурбованим голосом, хтось промовляв.

–Мамо? Це ти ?– перша думка, яка прийшла мені на думку, я померла?

–Вставай зараза,– голосніше, вимогливіше промовляв голос. Не охоче, я все ж таки, розкрила очі. Все було мутне, не розбірливе. Я змружилася очі, хмари розійшлися, я знову могла чітко бачити.

 Наді мною височів силует, я хотіла замахнутися вдарити.

–Еее..Ее… По легше, я прийшла тебе врятувати, а ти мені пику зразу набивати,– піднявши  руки до гори, ніби її арештовують. Промовила подруга.

–Мія?– Хриплим голосом відповіла я. Дівчина підняла свою брову. Мовила:

–Впізнала, це добре, а тепер вставай і розказуй, що тут таке сталося, і хто тебе по голові вдарив.–Пошепки мовила вона, бачучи як я кривлюся від її дзвінкого голосу.

 Мія допомогла мені підвестися, та сісти. Зірочки досі плавали в очах. Але, я хоча б була вже в свідомості. Голова розколювалася, я доторкнулася до свого затилку, відчуваючи щось вологе. На руці залишилася яскраво червона пляма, кров.

Мія, прикрила рукою рот, здивовано глянувши на мене. Не роздумуючи дівчина підхопила мене, і вклала собі на руки, як маленьку дитину. Вона зробила це з такою легкістю, ніби я нічого не важу. Розпочавши рух, в напрямок сходів.

 –Ні ні!– з вереском кричала . Вередуючи ніби дитина, що голова аж  розкололася навпіл. Мія швидко зупинилась, і стала струнко як дерево.

–Опусти мене, мені потрібно подивитися, як вони відкрили сейф.– Обурено мовила я, намагаюсь встати на власні ноги.

–Тобі потрібно в лікарню,  в тебе голова розбита,– обурено сказала, намагаючись продовжити далі рух. Але я схопила, її за руку, подивившись прямо у її зіниці.

–Зачекай, я все тобі розповім, тільки дозволь мені глянути, а потім ти проведеш всі медичні маніпуляції.–пошепки мовила я, відпускаючи її руку. –У мене просто подряпина, не переживай,–мовила я.

Мія важко видихнула, поставила мене на ноги, поклавши свою руку на моє плече.

–Спочатку розкажи, що  сталося,– строго мовила вона.

 Знадобилося менше двох хвилин, щоб розповісти, як я опинилася, на підлозі з розбитою головою.

–А я казала, що давай піду з тобою, а ти ні, я знаю цей будинок як своїх п’ять пальців, ти будеш заважати– кривляючись мовила вона. Ми переглянулися один на одного. Та засміялися в один голос, я різко зупинилася, бо голову промайнув гострий біль.

Дівчина, приголубила мене, кивнувши у сторону кабінету.

Зайшовши в цей світлий та такий рідний кабінет, моє серце пропустило удар. На душі стало важко, але я швидко отямилася, бо хтось міг прийти, а мені такі проблеми не потрібні. На диво в кабінеті було чисто, я зразу направилася до стола. Обійшовши його, в середній частині знімалася достечка (стіна), за якою була, ще така сама, але на паролі. Пароль складався з 16 цифрової комбінації.  Звісно яку я знала на пам'ять,  один раз бачила як Ентоні, відкривав його. На здивування слідів злому не було. Що мене дуже здивувало. Відкривши двері, мене чекав, схожий за принципом сейф, але вже з іншим паролем. Ввівши, на таблі висвітилося «невірний». Не може бути, хоча в мене боліла голова, але пароль я пам’ятаю.

Зібравшись, я знову вела пароль, та на моє здивування сейф відчинився. Там було все, документи, гроші, прикраси. Це був не основний сейф, а такий на всяк випадок. Але те що мене здивувало так це відсутність ноутбука його немає.

–Вони забрали його,– пошепки кажу я. Мія яка тим часом розглядала фігурки слонів на шафі, різко розвернулася до мене.

–Вони не взяли, ні грошей, ні документів. Замок був не зламаний. Пропав тільки ноутбук.– не розуміючи, сказала я.

–Але як це можливо,– мовила Мія. Присівши до мене.

–Такий стіл існує тільки в двох примірниках. В Ентоні та Вінченцо,– роздумуючи кажу.

–Якщо хтось знав, про цей сейф, то ця людина точно з клану Вінченцо, і він не аби хто. Якщо знав всі паролі..

–Тобто Вінченцо живий ?– запитала Мія.

–Ні він мертвий, а ось ті двоє невідомих. Хто вони ?– глянувши в сейф, я забрала гроші да документи. Зачинаючи всі замки, ставлячи все на місце.

На підлогу щось, ляпнуло, ми опустили погляд до долу це була моя кров.

–Негайно до дому– підскочивши мовила Мія. Я тихенько засміялася, не знаю, що в цьому було кумедно.

–Як ти сюди потрапила?– дивлячись на дівчину, запитую в неї.

–Я перерізала проводи зімітуючи замикання. Ну а двері я відкрила відмикачкою,– захоплюючи мовила Мія. Ніби робила таке кожного дня. Хоча можливо і робила.

Кинувши останній погляд на кабінет, ми змоталися швидко звіти, повертаючись до дому.

Без ноутбука, але з цікавою інформацією. Хтось знову всю ніч не буде спати.