Розділ 3

Розділ 3

  Минув тиждень, після останніх подій. Я так і продовжувала жити у Мії. Мені все одно було тривожно, та не спокійно на душі. Але поряд з подругою, я відчувала себе, не одною. Цей тиждень, я не просто сиділа. Я вибудовувала план, щоб подивитися, що взагалі відбувається. Мені потрібно попасти в будинок Ентоні, щоб взяти ноутбук, на якому є абсолютно все, що мені потрібно. Там велася вся документація, поставки, люди. Я хотіла дізнатися, хто такий розумний знайшовся, щоб розгромити таку організацію. Впевнена це хтось, із знайомих, бо вороги на таке не здатні. Але я не могла піти у будинок Ентоні. В будинку відбувався обшук. Та вони все одно нічого не знайдуть, в цьому я була впевнена.

 –Я хочу поїхати з тобою,– з наказовим тоном промовила Мія.

 – Мій,  я не можу взяти тебе з собою, я знаю той будинок як своїх п’ять пальців. Кожну камеру, кожен куточок. Знаєш скільки разів, я втікала з того будинку, щоб зустрітися з тобою.– З ностальгією промовила я.

  –Знаю, знаю,– з сумною усмішкою мовила вона. – Тільки пообіцяй мені, що будеш обережна. І якщо ти не повернешся до 4 ранку, я на всіх парах, виїжджаю до тебе.– З піднятим вгору вказівним пальцем наказувала мені.

  –Добре домовилися,– натягуючи чорну  шкіряну куртку. З посмішкою кинула я. –А, і можна я візьму твій мотоцикл, я так швидше доберуся.– Дивлячись у підлогу, ніби маленька дитина попростила я.

 Подруга посміхнулася, і правою рукою потягнулася у карман своїх чорних джинсів. Витягаючи ключі від мотоциклу. – Я читаю тебе як відкриту книгу.– З посмішкою, мовила вона, кидаючи мені ключі на яких висів «Інь».  У мене був такий самий тільки «Янь». Я провила рукою по холодний сталі, згадуючи, як на якісь барахолці купили їх, у старої бабусі. З тих пір носимо, їх завжди з собою.

 На вулиці настала ніч, люди вже лягли відпочивати, готуючись до нового дня. Я вдихнула нічне повітря на повні легені, перед тим як натягнути шолом на голову.

 Доїхала я швидко за пів години, я була на місці. Будинок не освітлювали ліхтарі. –Ідеально,– промайнуло у мене. Злівши із залізного коня, я оглянулася, чи ніхто не стежить за мною. Впевнившись в цьому,  зняла шолом, натягнувши балаклаву . Безпека понад усе.

 Обійшовши маєток, зі сторони лісу. Мене зустрів мій улюблений паркан. Ех… Скільки разів я його перелазила. Саме з цього боку, камери відеоспостереження, не бачили цю ділянку. Я відійшла трішки назад, і з розгону вхопившись за верх паркану, перелізла його. Так з першою перешкодою вправились, залишилося потрапити в будинок. Тут було два варіанти, або через моє вікно, або…

 Щось з праву від мене зашаруділо, я моментально впала на землю, ховаючись за великою туєю. Це був чоловік,  весь у чорному. Він зайшов через підвальне приміщення, до будинку. Говорила, Дяді закривати його. Он тепер маю, на свою голову. Але, це був також мій план. «Можливо це грабіжник ?». На грабіжника не дуже схожий, занадто майстерно обійшов всі камери. Хто це може бути ? Так, з цим розберемося пізніше, я прийшла по своє.

Я подивилася на вікно своєї кімнати. Та не марнуючи часу, вибралася на підвіконник, першого вікна, а слідом вже другого. Мій шнурочок який відкривав мені вікно, так і залишився. Я потягнула за нього, і вікно з тихим шурхотом відчинилося. Перелізла через нього, але не втрималася, і з тихим грохотом впала на підлогу.

–Чорт,– промовила я про себе. Зачинивши вікно, я прислухалася, чи ніхто не наближається до мене. Нічого, я наготовила, ніж на всяк випадок. Відчинивши двері, я почула як на першому поверсі, щось шуршало. Ідеально, він на першому поверсі. Може вирубити його, та викликати поліцію? Ні, ні, ні це погана ідея, спочатку справа. Навприсядки, я тихенько підібралася, до кабінету Дяді.

  Двері були зачинені, я взялася за ручку їх відкривати, як вони відкрилися навстіж. Моє серце в цей момент впало в п’ятки. Це був чоловік, також високий, накачаний, весь в чорному. Обличчя я не бачила, бо він також був у балаклаві, як його спільник. «Їх було двоє». Я приготувалася до нанесенню удару, як в мої очі попав прямокутний предмет ноутбук, той самий за яким, я прийшла сюди. Як.. Як він опинився в нього ? Він був надійно схований, в столі під двома кодовими замками. Він не роздумуючи, хотів нанести удар мені у голову, але я присіла, і кулаком вдарила його по животі. Але йому було байдуже, він що титан ?

–Це було боляче,– грубим, низьким тоном мовив він. Відійшовши на крок назад, я дістала ніж. Але в цей момент, я відчула сильний невгамовний біль у голові. В очах все потемніло, з’явилися зірочки в очах. Ноги підкосилися, не витримуючи моєї ваги. Спільник…  Я забула про нього.