Розділ 2

Розділ 2

 Я… не вірила своїм очам в середині пройшов ураган, це якийсь жарт, промайнуло всередині мене. Цього не може бути як це найсильніший клан мафії Вінченцо міг загинути, аякже його дружина, діти? –Тааак,– протягнулося у мене, я скинула з себе плед, та вскочила на ноги, починаючи ходити великою кімнатою з однієї сторони в іншу, намотуючи кола по всьому периметру.

  –Потрібно зателефонувати андербосу (заступник мафії).– Перше, що спало на думку. Мої пальці не слухалися мене, я намагалася декілька разів натиснути правильний номер телефону, але ніяк не могла. Пальці відмовлялися виконувати мої накази. Ентоні, заніс мені всі номера телефонів на такий випадок, якщо він не повернетеся. Не думала, що він знадобиться. Набрала номер, і очікувала, здається пройшла вічність між першим та другим гудком. Але врешті решт, на дзвінок ніхто не відповів. Я всілася знову у крісло, струнко як натягнута струна. –Що мені робити, не можу я тут сидіти, поки там помирають люди,– хотіла б сказати я, але я нічого зараз не вдію. Якщо сам Бос помер, то мені це точно не порукам.

 Обдумуючи все, я знову вирішила поставити чайник.

 Настав ранок, я не заплющила очі ні на мить, але сон до мене і не підбирався, з такими гірками. Я увімкнула телевізор, щоб подивитися, що коїться за межами мого будинку, «Вбили найвпливовішого політика, що буде далі?, «Поліція розслідує масове вбивство, всі деталі засекречені». Я вимкнула, не бажаючи слухати цю гидоту.

 Не дивлячись на те, що Вінченцо був мафією, він був сім’янином. До появи дружини та дітей, він був жорстокою,  холоднокровною людиною. До поки Дилара не розтопила його серце. Вінченцо перестав вести, серйозні справи, натомість почав більше приділяти увагу дружині. А згодом і дітям. Він залишався авторитетом, його боялися, ніхто не насмілювався до нього наблизитися. А про захоплення земель і мови не йшлося.

  Я не змогла довго всидіти в дома, тому зібравшись вирішила поїхати до своєї подруги Мії. Це та людина до якої ти можеш зателефонувати,  хоч о четвертій ранку, і скажеш, що у тебе труп в машині, вона без зайвих питань, попросить тільки адресу.

 Я сіла у свій сірий «Mercedes», попрямувавши у місто. Кивнувши своїм охоронцям, які вміло мені усміхалися. Не знаю, що з ними буде, адже керував ними Ентоні.

 Заїхавши у місто, я просто жахнулася, озброєні люди ходили містом, ніби це було норма для них. Так, Вінченцо продавав зброю, але такого він не допускав, а зараз тут відбувається якийсь хаос. Всю дорогу мене трясло, я боялася кожної машини яка обганяла мене. Але врешті решт я приїхала до будинку подруги. Видихнувши, в очікувані найкращого .Постукавши я почула швидкі кроки, які наближалися до вхідних дверей. Відкривши двері, мене зустріла Мія, у неї було пряме волосся, каштанового відтінку. Повна протилежність мені. У мене було світло русяве волосся, з неслухняними Кудрями. В яких могло заплутатися, все що завгодно.

 –Боже Асті негайно заходь, ти вся тремтиш,– занепокоєним голосом сказала Мія, взявши мене за плечі, проводячи у вітальню.

 Її будинок був зовсім не схожий на мій, він був наповненим великою кількістю речей, всі полички були зайняті сувенірами з різних міст.  У кутку кімнати стояла велика пальма привезена з Америки. Цей маленький росточок мав би померти, але Мія забрала його відпоїла, та дала нове життя. Тепер ось, він стоїть у вітальні майже в ріст мене.

 Мій будинок, був зовсім не схожий на її. Я ненавиджу лишні речі, люблю коли всі полички пусті, або стоїть ваза з квітами, це мій максимум на який я згодна. Мені подобається, мій дім, але дім Мії мав свою атмосферу, кожна дрібничка мала певну історію. І дивлячись на це все, моя душа співала.

Я сіла на великий диван, заставлений великою кількістю декоративних подушок. Дівчина тим часом вже принесла мені гарячий чай. Я взяла горнятко яке опікало мої пальці, саме такий який я люблю. Я подивилася  їй в очі з великою вдячністю, Мія тільки усміхнулася, та простягнула мені молочний батончик.

 –Твій улюблений,– з посмішкою відала  мені його. –Дякую,– хриплим голосом відповіла я. Мені так стало тепло на душі, що я не витримала, і судомно вголос почала плакати, всі емоції які я тримала протягом всього часу вийшли з мене, прямо тут. Дівчина приголубила мене до себе, погладжуючи рукою по спині, як мама в дитинстві.

 –Я знову сама,– вийшло промовити у мене крізь невгамовний плач.–Ти не сама, дівчинко моя, в тебе є я.– З сумом промовила вона. Продовжуючи погладжувати мене по спині.

 –Я телефонувала тобі, але ти не відповідала, не роби більше так, я переживаю.– Мія, продовжувала щось говорити, що коли побачила новини, занепокоїлася за мене. Її руки продовжувала вимальовувати візерунки не моїй спині. А голос ставав, все тихішим, та тихішим…