Розділ 1

Розділ 1

  Я сиділа у своєму затишному кріслі гойдалка, вкутана в ніжно рожевий плед. Поїдаючи вже 15 батончик «Kit Kat». Навпроти великого панорамного вікна. Мені відкривався вид на мій власний темний таємничий ліс. Рожевий комочок мав би мене зігріти надати відчуття спокою, горнятко чаю яке стало вже холодним, чекало на мене. Як і попередні чотири порції поруч, але всередині мене сидів невгамовний, холодний страх.  Який проникав у кожну мою клітину залишаючи, мікроімпульс , після якого я тремтіла як маленький зайчик, під зливою   

  Три години, як померла моя сім’я. Хоча справжню сім’ю я втратила  16 років тому… Мої батьки померли коли летіли у літню відпустку відпочивати. Поки я зі своїм Дядею Ентоні гралася на дитячому майданчику. Тоді померла і я.

 Мені  було шість коли я зрозуміла, що той хто володіє інформацією, той  володіє світом. Я швидко навчалася, хоча не ходила в перший клас. Мене навчав всьому Енні. Математиці, манер, рукопашному бою, та біржовій аналітиці. Хоча я страх як її не любила. Найбільше мені подобалися уроки по-самозахисту. Не мало синців я залишила на ньому.

–Астела легше трішки, а то я перестану давати поблажки –  сміючись, промовив він протираючи тильною стороною руки свій змокрілий від поту лоб.

–А мені вони не потрібні! –вперто відповіла я готуючись до нанесенню нового удару, але мене випереджають, захоплюючи . Я хотіла присісти збити з ніг Дядю, але він зрозумів мій намір, взявши мене за талію, та вміло перекинув мене на підлогу, підставивши руку під голову, щоб я не вдарилася, об кахель.

-Не потрібні ? – з іронічною посмішкою видав Енні. Допомагаючи мені встати на ноги.

Ентоні– консильєрі, права рука наймогутнішої мафії в Україні. Я знала, що вони торгували зброєю, але це завжди було в межах розумного. Хоча сам факт, що зброя– це зло. Мене не турбував. До одного моменту.

Я була у своєму будинку. Був початок місяця, і моє улюблене видавництво  видало продовження, мого улюбленого циклу. Я заварила, велику філіжанку чаю, та прихопила свій улюблений молочний батончик. Підійшовши до крісла качалки, вмостилася вкутавшись в свій рожевий плед. Взяла книгу, в предочікуванні, найкращих годин вечора. Пролунав звук повідомлення на моєму телефон. Я проігнорувала його, прочитавши пролог, кімнату знову розрізало звуком повідомлення. Я не охоче потягнулася до нього. Ентоні, не знаю чому, але я не хтіла його відкривати, останнім часом у клані Вінченцо стало відбуватися багато дивних подій. Зривалися машини, вчасно не приходили поставки. Усі були на нервах. Хоч, я ніяк не відносилася до них, але я все одно переживала.

 –Астела, я дуже тебе люблю, ти для мене стала як рідна донька. Я думав, що помру в одній із перестрілок, але коли ти з’явилася в моєму житі, я не хотів помирати. Бо в дома мене чекали, неймовірні зеленуваті очі з відтінком зеленого лісу, в яких я бачив, бажання жити заради них. Але нажаль, сьогодні я не повернуся, Вінченцо вже мертвий, я залишився в облозі, думаю мені залишилося не довго, я не зміг би тобі цього сказати, тому пишу… Стелла, сонечко моє, не смій лізти сюди, ніхто не знає про твоє існування, я доклав максимум зусиль, щоб ти залишилася в безпеці. Живи, радій, знайди достойного чоловіка який буде кохати тебе до нестями, проживи гідне життя. Я люблю тебе…