Глава 23. Каріна

Запах лікарні нарешті залишився позаду, але відчуття повної безпорадності все ще тримало мене у своїх лещатах. Коли три дні тому я виходила з клініки, мої ноги досі зрадницьки тремтіли, а в горлі, здавалося, назавжди засів той липкий, підлий страх перед кожним подихом.

Давид привіз мене до свого пентхауса на останньому поверсі елітного хмарочоса. Це був величезний, залитий світлом простір із панорамними вікнами, крізь які було видно все місто як на долоні. Але найбільше мене вразило не розкішне оформлення, а те, що відбулося відразу після нашого приїзду.

Вернер повністю змінився. Точніше, він зняв свою звичну маску холодного бізнес-хижака, залишаючись зі мною один на один. За чотири роки шлюбу з Владом я звикла, що коли я хворіла, мене просто ігнорували. Влад дратувався від моєї слабкості, їхав «у справах» і залишав мене саму із температурою чи мігренню, кинувши на тумбочку стандартне: «Виклич лікаря, Каріно, мені ніколи».

Давид діяв зовсім інакше. Він оточив мене такою щільною, залізобетонною турботою, якої я навіть уявити не могла.

Він особисто перевіряв усе, що потрапляло на кухню. Особистий кухар пентхауса готував страви за суворим списком, який Давид затвердив власноруч. Щоразу, коли мені приносили обід чи звичайний трав’яний чай, Давид спочатку сам брав тарілку або чашку, вивчав склад і лише після цього ставив переді мною.

— Тобі потрібно більше відпочивати, — тихо, але беззаперечно сказав він першого ж вечора, забираючи з моїх рук ноутбук, коли я спробувала відкрити креслення для презентації. — Арсен контролює підготовку до тендеру. Твоє єдине завдання зараз — спати й відновлюватися.

Він сам набирав для мене теплу ванну, сам приносив м'які рушники і стежив, щоб я вчасно приймала ліки, призначені професором. У його діях не було награності — лише глибока, майже параноїдальна потреба захистити мене від усього світу. І від цієї нової реальності моє серце щоразу пропускало удар.

Кордони нашого фіктивного шлюбу розмивалися з кожним днем. Ми більше не могли вдавати, що нас пов'язує лише сухий папірець контракту та спільний ворог. Коли Давид сідав на край мого ліжка, щоб подати склянку води, а його пальці випадково торкалися моїх, між нами спалахувала така дика, електрична напруга, що в кімнаті ставало важко дихати. Це був уже не просто бізнес. Це була хімія, яка зашкалювала й випалювала останні залишки нашого самоконтролю.

Але фінальний злам стався на третю ніч.

Мені наснився кошмар. Жахливий, реалістичний сон, який повернув мене на ту темну терасу готелю. Я знову бачила перед собою розбитий келих, червону рідину, що розтікалася по білому мармуру, і відчувала, як моє горло стрімко набрякає, блокуючи повітря. Я намагалася кричати, кликати Давида, але з грудей виривався лише глухий, безсилий хрип. Темрява навалювалася, стискала ребра, і я задихалася, провалюючись у бездну.

— Каріно! Каріно, прокинься! — крізь пелену жаху прорвався сильний, низький голос.

Я різко розплющила очі й сіла на ліжку, судорожно вхопивши ротом повітря. Серце калатало десь у горлі, по щоках текли гарячі сльози, а все тіло тремтіло від дикого переляку.

У кімнаті горіло бліде світло нічника. Давид уже був поруч. Він сидів на ліжку в одних домашніх штанах, його волосся було розпатлане, а в очах застигла така паніка, якої я ніколи не бачила у цього залізного мільйонера. Він прийшов на мій беззвучний крик за лічені секунди.

— Тихо, тихо... Я тут. Ти вдома, мала. Дихай, — прошепотів він, миттєво притягуючи мене до себе.

Його сильні, гарячі руки обхопили мої плечі, надійно притискаючи до своїх широких грудей. Я зарилася обличчям у його шию, судорожно чіпляючись пальцями за його плечі, наче він був моїм єдиним порятунком у цьому всесвіті. Я чула, як шалено б'ється його серце — так само швидко, як і моє.

— Мені здалося... здалося, що я знову там... в саду... — заїкаючись від ридань, проковтіла я слова.

— Тобі просто наснився страшний сон. Це минуло, Каріно. Більше ніхто тебе не торкнеться. Я не дозволю, — його голос вібрував від стриманої люті та неймовірної ніжності. Він безперервно гладив мене по спині, заспокоюючи моє тремтіння, і цілував у маківку.

Минули хвилини, перш ніж моє дихання вирівнялося. Але Давид не відпустив мене. І я не хотіла, щоб він ішов. Відстань між нами скоротилася до нуля.

Він обережно опустив мене назад на подушки, але коли збирався піднятися, я міцніше стиснула його зап'ястя із золотим годинником, який він забув зняти перед сном.

— Будь ласка... не йди, — тихо, майже благально попросила я, дивлячись прямо в його темні, глибокі очі. — Залишайся зі мною. Мені страшно самій.

Давид застиг на мить. Я бачила, як на його шиї смикнувся кадик, як важко він видихнув, намагаючись втримати залишки свого раціонального «я». Але цієї ночі контракти більше не мали сили.

Він мовчки ліг поруч на ковдру, обережно пригорнув мене до себе зі спини і закинув свою важку, теплу руку мені на талію, надійно фіксуючи моє тіло біля свого. Я відчувала спиною кожен контур його мускулистого тіла, його гаряче дихання на моїй шиї, і вперше за останні дні паніка повністю відступила.

Ми спали так до самого ранку — переплетені, закохані й готові спалити весь світ заради цього моменту спокою. Наша фіктивна гра остаточно перетворилася на справжнє, небезпечне життя.