Глава 21. Давид

Металеве клацання замка розірвало тишу коридору, наче постріл. Важкі двері реанімаційного боксу нарешті прочинилися, і звідти вийшов сивоволосий лікар у зеленому хірургічному костюмі. Він втомлено зняв маску, яка залишила глибокі сліди на його обличчі, і озирнувся.

Я опинився поруч із ним за долі секунди. Схопив його за плечі так міцно, що чоловік мимоволі здригнувся.

— Вона жива? — мій голос більше не належав мені. Це був хрипкий, змучений звук.

— Жива, містере Вернер. Ми стабілізували її, — спокійно, але серйозно відповів лікар, і в цю мить з моїх легень наче вибили все повітря. Напруга, яка тримала моє тіло останні години, спала, залишивши дике, хворобливе тремтіння в колінах. — Але скажу прямо: ваша дружина народилася в сорочці. Ви привезли її в стані гострого анафілактичного шоку. Колапс, критичне падіння тиску, набряк Квінке... Рахунок ішов буквально на хвилини. Ще трохи — і реанімувати було б нікого.

— Що стало причиною? — я міцно стиснув зуби, відчуваючи, як усередині знову закипає холодна, прорахована лють. 

— Алергія.

— Вона параноїдально стежить за тим, що їсть. 

Лікар зітхнув, підійшовши до стійки й зазираючи в медичну картку.

— У тому-то й справа, містере Вернер. Організм зреагував блискавично, тому що алерген потрапив у кров у рідкому, концентрованому вигляді. Лабораторія щойно зробила експрес-аналіз залишків рідини з бокала, які ваші хлопці оперативно доставили з готелю. У полуничний коктейль було підмішане концентроване арахісове масло, розведене в цукровому сиропі.

Лікар підняв на мене серйозний погляд.

— Візуально чи на запах у густому полуничному фреші з м'ятою це виявити неможливо. Щільність сиропу дозволила йому ідеально змішатися з соком. Але для людини з такою формою сенсибілізації, як у вашої дружини, це чиста отрута. Горіховий білок миттєво всмоктався через слизову оболонку рота ще до того, як рідина потрапив до шлунку. Саме тому напад був таким раптовим і нищівним. Ми ввели максимальну дозу адреналіну, глюкокортикоїди та антигістамінні. Зараз криза минула, вона спить. Можете зайти, але буквально на кілька хвилин.

Я коротко кивнув, навіть не знайшовши слів, щоб подякувати. У голові пульсувала лише одна думка: маслянистий концентрат. Це не була випадковість. На кухні п'ятизіркового готелю ніхто б не став розводити арахісову пасту в сиропі й додавати її в полуничний фреш. Це була спланована, холоднокровна спроба вбивства. Це могла зробити лише вона, її колишня подруга, Марта. Лише Марта знала, куди бити.

У палаті інтенсивної терапії панував напівморок. Тихо й розмірено пищали монітори, фіксуючи рівний серцевий ритм.

Я підійшов до ліжка абсолютно беззвучно. Каріна здавалася крихітною під великою білою ковдрою. Її обличчя все ще залишалося блідим, під очима залягли темні тіні, а на тонкому зап'ясті поруч із моїм золотим браслетом тепер синіла голка крапельниці. Але вона дихала. Сама. Рівно і спокійно.

Я обережно опустився на стілець поруч, протягнув руку й узяв її вільну долоню у свої. Вона була теплою.

Наче відчувши мій дотик, довгі вії Каріни здригнулися. Вона повільно, важко розплющила очі. Кілька секунд її погляд блукав по білій стелі, а потім сфокусувався на мені. На дні її зіниць усе ще застиг той самий панічний переляк із темного саду.

— Да... вид... — її голос був ледь чутним шепотом, горло після набряку явно сильно пересохло.

— Ти в лікарні, мала. Все скінчилося. Ти в безпеці, — я подався вперед, сильніше стискаючи її пальці й підносячи їх до своїх губ. Мій зазвичай залізний голос зараз зрадницьки тремтів. — Лікарі все зробили. Ти жива.

Вона зробила слабкий ковток повітря, намагаючись поворухнутися.

— Давиде... я... я нічого такого не їла, — на її очах виступили сльози безсилля та образи. — Подумала, що збожеволіла... Я ж знаю своє меню. Я перевіряю кожну крихту. Там була тільки полуниця...

— Знаю, Каріно. Тихо, не хвилюйся, — я м'яко заправив пасмо волосся, що вибилося з її зачіски, за вухо, і в моєму погляді спалахнуло те, що я так довго намагався приховати під шлюбним контрактом. Глибока, шалена ніжність, змішана з бажанням знищити весь світ заради неї. — Тобі підмішали концентроване арахісове масло в бокал. Прямо в сік. Ти не могла цього помітити.

Вона застигла, і в її світлих очах промайнуло гірке, страшне усвідомлення. Вона згадала розмову біля фуршету.

— Марта... — прошепотіла вона, і її пальці в моїй руці судорожно напружилися. — Вона сказала, що знає всі мої таємниці.

— Я знаю, мала, — мій голос упав до крижаного, невідворотного тону. Я підвівся, нахиляючись над нею і цілуючи її в чоло. — Відпочивай. Набирайся сил. Про все інше подбаю я. Марта з готелю не поїхала. І повір мені... вона відповість за кожен твій ковток у тому саду.