Глава 20. Давид

Білі стіни. Сліпучі, бездушні неонові лампи і цей нестерпний, гострий запах антисептиків, від якого вивертало шлунок.

Каріну забрали в мене прямо біля входу. Каталка з її тілом зникла за важкими подвійними дверима з табличкою «Інтенсивна терапія. Стороннім вхід заборонено» з такою швидкістю, що я навіть не встиг випустити її холодну долоню — пальці просто зісковзнули, залишивши в моїй руці лише порожнечу.

Я стояв посеред порожнього коридору лікарні, важко дихаючи, наче сам щойно біг марафон за ковтком повітря. Мій дорогий, пошитий на замовлення смокінг був у повному безладі: краватка-метелик зсунута вбік, верхні ґутзики сорочки вирвані з м'ясом, коли я в машині намагався звільнити власне горло від раптової, фантомної задухи.

Я не міг сісти. Щоразу, коли я намагався опуститися на пластикове крісло, всередині вибухала така хвиля паралізуючої паніки, що мене буквально підкидало на місці. Я міряв кроками коридор від дверей реанімації до вікна й назад. П'ять кроків туди. П'ять кроків назад.

«Я контролюю все», — завжди було моїм головним життєвим кредо. Я міг прорахувати кроки конкурентів, заблокувати рахунки Орловського, вибудувати захист у пресі. Номінальний шлюб на півроку за контрактом. Просто взаємовигідна бізнес-угода, щоб виграти тендер і врятувати репутацію компанії. Так я повторював собі щодня.

— До біса контракт, — прохрипів я в порожнечу коридору, стискаючи кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні до болю.

Кого я намагався обдурити? Мені було абсолютно плювати на цей тендер, на міністрів, на інвестиції та на думку моєї матері. Все, чого я хотів у цю секунду, — щоб двері відчинилися, і лікар сказав, що вона дихає. Ця тендітна, вперта дівчина зі зламаним життям, яка ще кілька годин тому гордо стояла біля моєї скляної дошки в офісі, проросла в мені так глибоко, що без неї всередині залишалася лише випалена, мертва пустеля. Я закохався. Безглуздо, заперечуючи це до останнього, але безповоротно. І тепер вона помирала через мою самовпевненість. Через те, що я залишив її саму на десять хвилин.

Коридором пролунали швидкі кроки, відлунюючи від кахлю. Я різко розвернувся, очікуючи лікаря, але це був Арсен. Мій начальник безпеки виглядав блідим, його дихання було збитим.

— Шеф, — тихо заговорив він, зупиняючись за два кроки від мене і з повагою та острахом дивлячись на мій дикий, звірячий вираз обличчя. — Я підняв усі наші резерви. Готель повністю перекритий, виїзди заблоковані. Орловський поїхав ще раніше, але Марта... Марта намагалася тишком вислизнути через підземний паркінг відразу після того, як ви вибігли в сад. Мої хлопці затиснули її автомобіль на виїзді. Вона зараз у ресторані, під наглядом нашої охорони. Влаштовує істерику, кричить, що викличе поліцію.

Я зробив крок назустріч Арсену, і мій голос упав до такого крижаного, низького шепоту, від якого мій досвідчений начальник безпеки мимоволі напружився:

— Мені начхати на її крики. Заткніть їй рота. І слухай мене уважно, Арсене. Переверни весь цей клятий ресторан догори дриґом. Мені потрібні записи з кожної камери спостереження за останню годину. Зніміть дані з усього залу, з фуршетної лінії, з барних стійок.

Я схопив Арсена за лацкан піджака, притягуючи ближче й дивлячись прямо в його очі:

— Я хочу знати кожну секунду її перебування без мене. Перевірте, що відбувалося з Каріною до того, як вона вийшла на терасу. З ким вона розмовляла? Що вона їла? Що чи з чиїх рук вона пила? Хто підходив до неї, поки я говорив з міністром? Якщо це справа рук Марти — я маю знати, як саме вона це зробила. Знайди мені докази.

— Шеф, заспокойтеся, хлопці вже вилучають сервери готелю, — Арсен м'яко, але впевнено відсторонився. — Лікарі тут найкращі. Вони зроблять усе можливе.

— Мені не потрібно «все можливе», мені потрібна вона! Жива! — мій крик відлунив від білих стін реанімації. — Якщо з голови Каріни впаде бодай одна волосина, Арсене... Я знищу кожного, хто причетний до цього вечора. І Марта буде першою. Ти мене почув? Шукай!

Арсен коротко кивнув і швидко пішов назад до виходу, витягуючи на ходу рацію та віддаючи жорсткі накази групі захвату. Я знову залишився один.

Я підійшов до важких дверей і притулився лобом до холодного скла, намагаючись розгледіти бодай щось у глибині реанімаційного боксу. Там миготіли тіні лікарів, безперервно і тривожно пищали апарати, і кожен цей звук віддавався в моїй голові смертельним вироком.

Я заплющив очі й згадав, як тримав її на руках у машині. Як благав її жити. Якщо Каріна вибереться з цього пекла, я більше не вимовлю жодного слова про фіктивний шлюб чи бізнес-інтереси. Мені буде начхати на правила й обмеження. Я просто сховаю її від усього світу так, щоб жодна погань більше ніколи не змогла до неї наблизитися. Тільки живи, мала. Будь ласка, просто дихай