Глава 19. Давид

Я вилетів у центр зали, на ходу витягуючи з кишені мобільний. Пальці ледь не вибивали екран, коли я набирав номер начальника безпеки.

— Арсене! — проричав я в трубку, не чекаючи, поки він привітається. — Каріна зникла. Залиш двох людей біля мене, решту — на виходи. Заблокувати всі двері, парковку, чорні ходи готелю. Нікого не випускати, особливо шлюзу Орловського. Перевірте камери біля фуршетної зони за останні п’ятнадцять хвилин. Швидко!

Не чекаючи відповіді, я скинув виклик. Мій зазвичай холодний, прорахований до дрібниць мозок зараз палав. Вся моя залізобетонна витримка, яку я виховував роками у жорстких бізнес-війнах, розлетілася на шматки. Залишився лише голий, первісний інстинкт — знайти. Захистити своє.

Я розвернувся, збираючись кинутися до виходу на терасу, як раптом мій погляд перечепився за напівтемний куток зали біля важких оксамитових портьєр.

Там, тримаючи в руках келих з шампанським, стояла Марта. Вона досі була тут. Навмисно залишилася, щоб насолодитися видовищем. Вона дивилася на мене з такою неприхованою, зловтішною радістю, що пазл у моїй голові склався миттєво.

Це її рук справа. Вона щось зробили з нею, з моєю дівчинкою.

Я зробив крок у її бік, і в моїх очах потемніло від люті. Я був готовий розірвати її прямо тут, на очах у міністрів та камер. Але в цей момент телефон у моїй руці забринів.

— Шеф, це Арсен, — швидко заговорив начальник безпеки. — По камерах: сім хвилин тому Каріна сама вийшла через скляні двері на задній двір, у ландшафтний сад ресторану. На виходах з парковки її не було. Вона досі там.

Я не став витрачати час на ту погань. Розворот на триста шістдесят градусів — і я буквально вибив плечем скляні двері, вилітаючи на прохолодне нічне повітря тераси.

— Каріно! — крикнув я в темряву, але відповіддю мені був лише шелест листя та далекий гул міських автівок.

Я збіг кам'яними сходами вниз, прямо на підстрижені газони. Освітлення тут було майже відсутнє — бліді садові ліхтарі ледь пробивали густу темряву між високими туями та кущами самшиту. Я біг навмання, продираючись крізь гілки, а серце в грудях калатало так, наче хотіло зламати ребра. На лобі виступив холодний піт. Я, чоловік, який керував мільярдами і ніколи ні перед чим не пасував, зараз уперше в житті відчував цей липкий, паралізуючий страх. Страх не встигнути. Страх втратити її.

Я завернув за чергову стіну з високих декоративних кущів, у найглухіший, закинутий куточок саду. І тут моє серце просто зупинилося.

На вологій траві, у блідому світлі далекого ліхтаря, біліла її відкрита шия та плечі. Каріна лежала на боці, підібгавши ноги, її розкішна бордова сукня зливалася з темрявою землі.

— Каріно! — я впав перед нею на коліна, абсолютно плюючи на свій дорогий смокінг.

Обережно перевернув її на спину і з моїх грудей вирвався хрип. Її обличчя та губи були сильно, страшно набряклими, на шкірі палали червоні плями. Вона була непритомна. Я притис два пальці до її шиї, судорожно намагаючись намацати пульс. Ниткоподібний. Ледь помітний, рідкісний удар... і тиша. Вона майже не дихала, з її грудей виривався лише ледь чутний, свистячий звук.

— Ні, ні, ні, тільки не це... Каріно, чуєш мене?! Дихай! — мій голос зірвався на крик, який я вже не міг контролювати.

Раптом до кущів підбіг Арсен із двома охоронцями.

— Шеф! Що з нею? Я викликаю швидку!

— Ні! — відрізав я, підхоплюючи Каріну на руки. Вона була такою легкою, майже невагомою, її голова безпорадно впала мені на плече. — Швидка їхатиме через затори двадцять хвилин. У нас немає цих хвилин. Ключі від мого Мерседеса, швидко! Підготуй машину біля бокового виїзду!

Я біг крізь темний сад, притискаючи її до своїх грудей так сильно, наче намагався власним тілом передати їй частину свого життя, свого дихання. Охоронці розчищали дорогу, розпихаючи випадкових гостей на терасі. Я не звертав уваги на шоковані погляди, на спалахи камер, які знову замиготіли ззаду. Мені було начхати.

Ми вискочили до бокових воріт, де вже ревів мотором мій чорний «Мерседес». Арсен рвонув задні двері. Я обережно, але швидко заштовхнув Каріну на сидіння, заліз слідом і крикнув водієві:

— У найближчу клініку! Тисни на газ, скільки є сили! Якщо ми зупинимося хоч на одному світлофорі — я тебе сам закопаю!

Машина з вереском гуми зірвалася з місця, вилітаючи на нічний проспект. Я тримав Каріну на руках, однією долонею стискаючи її холодні пальці із золотим браслетом, а іншою — безперервно гладив її набряклу щоку.

— Тримайся, мала. Чуєш мене? Не смій закривати очі, — шепотів я, і в моєму крижаному голосі вперше бриніли сльози люті та відчаю. — Ти не помреш. Я не дозволю тобі померти. Вони за це заплатять. Обіцяю тобі, Каріно, вони за це проситимуть про смерть. Тільки живи.