Глава 18. Каріна

Розмова з міністром фінансів затягнулася на зайві десять хвилин, і під кінець я вже практично не слухав його розлогої репліки про податкові преференції. Мій погляд раз у раз повертався до скляних дверей, що вели на терасу. Каріна сказала, що чекатиме мене там. Я бачив, як вона втомилася від спалахів і розмов, і хотів якнайшвидше забрати її з цього ярмарку марнославства.

Попрощавшись із чиновником, я рішучим кроком попрямував до тераси. Прохолодне нічне повітря приємно освіжило обличчя, але натовп гостей, що курили біля перил, змусив мене насупитися.

Каріни тут не було.

Я обійшов терасу вздовж заскленого фасаду, зазирнув у кожен куток, але знайомої бордової сукні ніде не було видно. Усередині ворухнулося глухе, гостре роздратування.

*Якого біса? Вона знову порушує правила?* Ми ж чітко домовилися: триматися разом, не залишати залу наодинці й не давати пресі приводу для нових пліток. Після всього, що сталося вранці, після того, як я буквально зубами вигриз її безпеку в суді та перед власною матір'ю, вона просто розвертається й зникає? Грає на моїх нервах, вирішивши продемонструвати характер саме зараз, коли за нами спостерігає весь бізнес-бомонд?

Я повернувся в душну, блискучу залу гранд-холу. Жовч підступала до горла, кулаки стискалися в кишенях брюк. Я обійшов барну стійку, пройшовся вздовж VIP-зони, але бачив лише фальшиві посмішки конкурентів та обличчя інвесторів. Каріни не було ніде.

— Давиде, — холодний, владний голос матері змусив мене зупинитися.

Елеонора Романівна стояла біля колони, тримаючи в руках тонкий келих. Вона зміряла мій напружений вираз обличчя проникливим поглядом і невдоволено піджала губи.

— Де твоя прекрасна дружина? Гості з міністерства хотіли особисто подякувати їй за чудовий аналітичний екскурс, але твоєї дівчинки ніде немає. Сподіваюся, вона не влаштувала чергову сцену і не втекла крізь чорний вихід?

— Вона відійшла до дамської кімнати, мамо, — крижаним тоном збрехав я, навіть не моргнувши око. — Скоро повернеться.

— Сподіваюся на це. Преса ловить кожен твій крок, Давиде. Якщо вона знову викине щось подібне до ранкової валізи — фонд закриє фінансування без розмов. Не змушуй мене шкодувати про те, що я дала вам шанс.

Вона кивнула й відійшла до своїх подруг з опікунської ради. Я проводив її поглядом, відчуваючи, як гнів усередині мене закипає з новою силою. Якщо Каріна дійсно вирішила втекти або сховатися в готельному номері через банальний переляк, я цього не зрозумію. Я дав їй захист. Я дав їй зброю проти Орловського. Все, що від неї вимагалося — просто стояти поруч зі мною і тримати обличчя.

Я рушив до фуршетної лінії, щоб узяти мінеральної води і хоч трохи вгамувати цю лють. Натовп біля столів трохи розступився, і мій погляд випадково впав на край білої скатертини, біля великої срібної таці з фруктами.

Там, прямо на мармуровій стільниці, самотньо лежала маленька вечірня сумочка з бордового оксамиту на тонкому золотому ланцюжку.

Я застиг на місці, і весь мій гнів миттєво, за одну секунду, випарувався, лишивши після себе липкий, попелястий холод.

Це була її сумочка. Та сама, яку я особисто вибирав для неї в гардеробній перед виїздом. У ній лежав її телефон, документи, пудрениця — усе, без чого жодна жінка, а тим паче параноїдально обережна Каріна, ніколи б не зробила ні кроку в чужому готелі. Вона тримала її в руках так, наче це був її єдиний якір у цьому залі. Вона ні за що б не кинула її тут просто так.

Мій погляд опустився нижче, на підлогу. За кілька сантиметрів від ніжки столу на глянцевому кахлі біліла крихітна калюжка розлитої прозорої води, а поруч лежала зім'ята паперова серветка.

У моїй голові миттєво, з жахливою чіткістю, вибухнув холодний бізнесовий прорахунок, який цього разу перетворився на чистий, тваринний жах. Щось не так. Щось сталося прямо тут, біля цього столу.

Каріна не втекла. Вона не грала на моїх нервах і не намагалася продемонструвати характер. Її змусили зникнути. Або вона йшла звідси в такому стані, що їй було абсолютно байдуже до речей.

Я зробив глибокий вдих, відчуваючи, як серце починає збочувати з ритму, забиваючись у грудях, як божевільний метроном. Весь цей блискучий хол, камери журналістів, погрози матері — усе це в одну мить стало неважливим пилом. Моя залізобетонна впевненість дала тріщину.

Я судорожно схопив сумочку зі столу, затиснув її в кулаці й озирнувся навколо диким, хижим поглядом звіра, який відчув запах крові на власному полі бою. Офіціанти, гості, спалахи... Де вона? Куди вона могла піти? І, головне, хто до неї підходив, поки мене не було поруч?