Глава 13. Каріна

Ранок зустрів мене не ароматом свіжозвареної кави, а холодним, липким жахом. Я прокинулася від того, що мій телефон буквально розривався від сповіщень. Коли я відкрила перше ліпше посилання, яке скинула мені секретарка Давида з припискою «Каріно, подивіться, це катастрофа», у мене потемніло в очах.

На першій шпальті відомого таблоїду кричав гігантський заголовок: «Нова дружина мільйонера Вернера — злодійка та шахрайка? Корпоративне шпигунство під маскою кохання».

Нижче йшли сфабриковані виписки з рахунків компанії Влада, де чорним по білому зазначалося, що я нібито таємно вивела сотні тисяч доларів перед розлученням. А на додачу — зернисті, брудні фотографії з камери спостереження на якійсь парковці, де дівчина, схожа на мене, передавала флешку чоловікові в каптурі. Текст статті описував мене як професійну аферистку, яка втирається в довіру до заможних чоловіків, обкрадає їх, а тепер знайшла собі нову, ще більшу жертву — Давида Вернера.

З вітальні пролунав гучний, крижаний голос, від якого в мене похололо всередині.

— Давиде, це за межею! Цей бруд уже передрукували європейські ЗМІ! Інвестори тендерного комітету обривають мені телефони! — Елеонора Вернер буквально кипіла від люті. Вона приїхала без попередження, і її залізний тон зараз пробивав навіть товсті стіни моєї спальні. — Я попереджала тебе! Ця дівчина приносить лише скандали! Твій новий інвестиційний фонд заблокують ще до відкриття! Мій ультиматум залишається в силі: ти негайно розриваєш цей безглуздий контракт і виганяєш цю шахрайку з дому, поки вона не пустила «Вернер Груп» по світу!

Я сиділа на ліжку, затиснувши долонями вуха, але слова Елеонори все одно долітали до мене, як удари батога.

Усередині все стислося від знайомого, задушливого розпачу. Минуле поверталося, щоб остаточно мене розтоптати. Влад знову зробив це. Він знову виставив мене злодійкою і нікчемою, тільки тепер — перед усім світом. А Давид... Давид прагматичний бізнесмен. Він закривав мене своїм щитом, поки це було вигідно, але зараз, коли на кону стоїть його фонд, його акції, справа всього його життя... Навіщо йому тримати поруч жінку з такою репутацією? Він повірить цим паперам. Влад занадто добре все сфабрикував.

Тремтячими руками я витягла з шафи свою стару маленьку валізу. Ту саму, з якою прийшла сюди кілька днів тому. Одяг летів туди довільно, сльози застилали очі, заважаючи дихати. Я знову залишаюся сама. Знову викинута, знову зламана. Я схопила коробку зі щоденниками бабусі, притиснула її до грудей, застебнула валізу й рішуче рушила до виходу. Я не чекатиму, поки він сам вкаже мені на двері й викличе охорону. Гордість — це все, що в мене залишилося.

Коли я вискочила в передпокій, Елеонора Вернер якраз прямувала до ліфта. Вона зупинилася, зміряла мене зневажливим, аристократичним поглядом із голови до ніг і процедила крізь зуби:

— Сподіваюся, у тебе вистачить мізків зникнути з життя мого сина назавжди.

Двері ліфта зачинилися, і в пентхаусі запала грозова тиша. Я зробила крок до виходу, але дорогу мені перегородила висока, масивна постать.

Давид стояв біля дверей, спершись плечем об одвірок. Його сорочка була розстебнута на два ґудзики, рукава закочені, а в руках він тримав планшет із тими самими ранковими новинами. Його обличчя здавалося висіченим зі скелі — жодного м'яза не здригнулося.

— Кудись збираєшся? — тихо, з небезпечною хрипотою запитав він, переводячи погляд з мого заплаканого обличчя на валізу.

— Я йду, Давиде, — мій голос зірвався на шепіт, я намагалася обійти його, але він навіть не поворухнувся. — Твоя мати права. Цей скандал знищить твій тендер. Влад не зупиниться. Я не хочу бути тягарем, який тягне твій бізнес на дно. Ти укладав контракт із чистим аналітиком, а не з кримінальною хронікою. Пропусти мене. Ти ж і сам прагматик, ти розумієш, що так краще для твого фонду. Ти повіриш цим фактам у пресі...

Давид раптом зробив різкий крок уперед. Його великі руки перехопили ручку моєї валізи. Одним потужним, ривком він вирвав її з моїх пальців, кинув на підлогу і з такою силою смикнув замок, що блискавка з тріском розійшлася, а мій одяг вивалився на глянцевий кахель.

Я злякано відсахнулася, притискаючи коробку бабусі до себе.

— Ти що твориш?! — вигукнула я, дивлячись на розкидані речі.

Давид підійшов упритул, змушуючи мене відступити до стіни. Його широкі плечі повністю закрили від мене весь світ. Він нахилився так близько, що я бачила, як шалено палає сірий вогонь у його зіницях. Його пальці обережно, але міцно лягли на мої плечі, фіксуючи мене на місці.

— Слухай мене уважно, Каріно, — кожне його слово вібрувало від стриманої, залізобетонної люті стратега, якого спробували перехитрити. — Я вірю фактам, аналітиці та власним очам, а не дешевим замовним статтям Орловського. Я знаю, як виглядають реальні банківські проводки, і те, що зліпив його дрібний айтівець — це повна туфта для жовтих газет, яку мої юристи розкатають у суді за дві години.

Він зробив глибокий вдих, і його погляд пом'якшав, стаючи неймовірно глибоким, чоловічим і власницьким.

— Ти справді подумала, що я виставлю тебе через цей бруд? Що я уподібнюся до твого колишнього покидька і злякаюся криків своєї матері? — його голос упав до гарячого шепоту прямо біля мого вуха. — Ти нікуди не йдеш, Каріно. Ти залишаєшся тут, у моєму домі, під моїм захистом. Твоя валіза залишається порожньою.

Я дивилася в його очі, відчуваючи, як величезна, тепла хвиля полегшення і якоїсь шаленої, нової сили затоплює моє серце. Він не повірив. Він не зрадив. Він став моєю скелею там, де решта світу прагнула моєї смерті.

Давид повільно прибрав руку з мого плеча, дістав телефон і набрав номер свого начальника безпеки. Його голос знову набув залізних, наказних ноток:

— Арсене, піднімай усіх наших медіа-юристів. Подаємо позови за наклеп проти кожного видання, яке це опублікувало. І знайдіть мені того хакера, який малював ці баланси для Орловського. До вечора він має співати в моєму кабінеті.