Глава 11. Каріна

У салоні автівки панувала затята, майже грозова тиша. Давид крутив кермо з такою силою, що шкіра на його рукавичках тихо рипіла. Я притискала до грудей картонну коробку, яка пахла сирістю й пилом чужого підвалу — пахла моїм минулим. Мене все ще дрібно трясло. Не від страху перед Владом — цей етап я нарешті переросла, — а від того, з якою легкістю мій колишній чоловік був готовий переступити через будь-які людські межі. І від того, хто саме став між нами.

Коли ліфт підняв нас у пентхаус, я мовчки пройшла до вітальні й поставила щоденники бабусі на журнальний столик. Давид скинув піджак, кинувши його прямо на крісло, — небачена для його педантизму недбалість — і суворо кинув:

— Сідай на диван. І не здумай ховати руку.

Я слухняно сіла. Сперечатися з ним зараз, коли його ніздрі все ще гнівно здригалися, було затією марною. Давид зник у коридорі й за хвилину повернувся з невеликою аптечкою та еластичним бинтом.

Він опустився на одне коліно прямо переді мною на глянцеву підлогу. Моє серце пропустило удар. Величезний, могутній Давид Вернер, перед яким тріпотіли інвестори й директори європейських фондів, стояв на колінах перед жінкою в домашніх капцях.

Він обережно, майже невагомо взяв мою ліву руку. На блідій шкірі зап'ястя вже наливався чіткий, потворний багрово-синій слід від п'яти пальців Влада. На тлі широкої, засмаглої долоні Давида моя рука здавалася крихітною і кришталевою.

— Ідіот, — глухо просичав Давид, і в його очах знову спалахнула та сама небезпечна лють. Його великий палець акуратно торкнувся краю синця.

Я мимоволі здригнулася й тихо шикнула від болю.

— Терпи, — м'яко, зовсім не так, як у ресторані, попросив він.

Давид дістав охолоджувальний гель і почав повільними, круговими рухами втирати його в мою пошкоджену шкіру. Його долоні були гарячими, а пальці, попри всю їхню масивність, рухалися з дивовижною, майже ювелірною ніжністю. Цей контраст його фізичної сили й раптової обережності підкошував мої захисні бар'єри краще за будь-які слова. Повітря між нами миттєво наелектризувалося, а фіктивні межі нашого суворого контракту почали повільно танути, як лід під літнім сонцем.

Я дивилася на його зосереджене обличчя, на темне пасмо волосся, що впало на лоб, і відчувала, як мої ребра стискає зовсім інше тремтіння. Чисто чоловіче, власницьке тертя ховалося в кожному його подиху. Це вже не було бізнес-інтересом. Це були чисті, первісні ревнощі стратега, на чию територію насмілилися зайти.

— Навіщо ти приїхав? — тихо запитала я, порушуючи тишу. — Ти ж міг просто відправити охорону. Ти ризикував репутацією перед тендерним комітетом, якби Влад таки здійняв галас.

Давид на секунду зупинив рух пальців, але руки не випустив. Він підвів голову, і його сірі очі, що зараз здавалися темними, як нічне штормове море, впилися в моє обличчя.

— Бо охорона виконує накази, Каріно. А мені хотілося особисто звернути йому шию, — відрізав він, і в його голосі пролунав щирий, хижий захисний інстинкт. — Коли ти пішла з офісу, у мене всередині все перевернулося. Ти аналітик з геніальними мізками, але в життєвих питаннях — абсолютно наївне дівчисько. Ти реально думала, що Марта принесла тобі щоденники з доброти душевної? Офіс Орловського закладений під заставу, його рахунки заблоковані моїми позовами. Він — поранений щур. А поранений щур кидається на все, що бачить.

— Я не могла інакше, — я опустила очі на коробку. — Бабуся була єдиною, хто вірив у мене. Коли Влад кричав, що я нікчема, яка нічого не досягне, вона повторювала, що мій розум — це мій головний скарб. Влад забрав у мене все: дім, роботу, гроші. Я не могла дозволити йому спалити ще й пам'ять.

Давид тихо зітхнув. Він почав обережно накладати пов'язку, раз за разом покриваючи моє зап'ястя білим еластичним бинтом.

— Він класичний аб'юзер, Каріно. Нищити самооцінку жінки, щоб на її тлі здаватися величним — це зброя слабких чоловіків. Мені це знайомо. Занадто знайомо.

Я здивовано підвела брови.

— Тобі? Великому й непереможному Давиду Вернеру?

Владний бізнесмен раптом криво, цинічно посміхнувся. Він закінчив з пов'язкою, закріпив її кліпсою, але так і залишився сидіти на підлозі, спершись ліктями на свої коліна. Його погляд став далеким, підернутим серпанком старих, випалених емоцій.

— Ти думаєш, я завжди був таким циніком? — тихо запитав він, і в його голосі вперше не було металу. Тільки втомлена, щира хрипота. — Два роки тому в моєму житті була Ліза. Я зустрів її, коли «Вернер Груп» якраз виходила на міжнародний ринок. Мені здавалося, що я знайшов свій тихий притулок. Вона дивилася на мене такими закоханими, чистими очима, будувала плани на велику родину, плакала, коли я затримувався на роботі... А я, як останній дурень, хотів кинути весь світ до її ніг. Купував їй бутіки, фінансував її безглузді дизайнерські агенції, відкрив безлімітні платинові картки.

Він зробив паузу, і його пальці судорожно стиснулися в кулак.

— А потім я випадково почув її розмову з подругою в ресторані. На закритій терасі, де вона не очікувала мене побачити. Ліза зі сміхом розповідала, яка я «зручна і передбачувана залізяка». Що мій максимум — це заробляти гроші, а спати вона продовжує зі своїм колишнім тренером у квартирі, яку я ж їй і зняв. Вона прямо сказала: «Давид стільки працює, що його роги скоро в панорамне вікно не влазитимуть, зате картка працює безвідмовно».

Я ахнула, мимоволі притиснувши здорову руку до губ. Мені стало майже фізично боляче за нього. Людина з таким колосальним его, з такою гордістю... отримати такий удар у спину.

— Що ти зробив? — прошепотіла я.

— Заблокував усі рахунки протягом п'яти хвилин. Охороні наказав викинути її речі в сміттєві баки біля під'їзду. Вона приповзла на колінах під офіс, ридала, обіцяла накласти на себе руки. Але всередині мене тоді щось остаточно вимкнулося. Залишився лише холодний попіл. Я зрозумів, що для жінок я — просто ходячий мішок із грошима, бренд «Вернер», який купує їм статус. Саме тому, коли мати нещодавно почала сватати мені Лідію Бондар, мене ледь не знудило. Чергова лялька, яку мені хочуть купити для красивої картинки інвесторам.