Глава 8. Каріна

Адреналін — дивна штука. Коли нещодавно мене викидали на вулицю, мені здавалося, що я померла. Але сьогодні, сидячи в розкішному шкіряному кріслі аналітичного відділу «Вернер Груп», я вперше за довгий час відчувала, як кров шалено, гаряче пульсує у венах.

Перед моїми очима на трьох величезних моніторах розгорталася цифрова війна. І вела її я.

— Постачальник «Гранд-Буд-Матеріал» офіційно розірвав контракт з Орловським, — мій голос пролунав у тиші кабінету чітко й крижано, хоча пальці, що летіли по клавіатурі, трохи тремтіли від збудження. — Нова угода з «Вернер Груп» підписана хвилину тому. Усі логістичні потоки арматури та спецбетону для головного об'єкта Влада перенаправлені на наші склади.

Я підвела голову й натрапила на погляд Давида. Він стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. Бездоганний чорний костюм, білосніжна сорочка, ніби він щойно зійшов з обкладинки Forbes, і цей його фірмовий, непроникний погляд кременя. Але зараз у глибині його сірих очей спалахнуло те, чого я так жадала, — щире, хиже захоплення моїм розумом.

— Бездоганно, Каріно, — низько промовив він, і від цього звуку моєю спиною пройшла приємна хвиля сиротів. — Напередодні перевірки тендерної комісії Орловський залишився з голим фундаментом і нульовим балансом матеріалів. Це не просто затримка. Це репутаційний дефолт. Його фірма не пройде аудит.

Я відкинулася на спинку крісла, притиснувши долоні до грудей, де шалено калатало серце. Ми зробили це. Мій аналіз його офшорних дірок та слабких місць у логістиці дозволив Давиду нанести удар такої сили, що Влад навіть не встигне зрозуміти, звідки прилетіло. Мій колишній чоловік вважав мене «сірою мишею», непотребом без його грошей та зв'язків. Що ж, Владе, як тобі смак першої крові від твоєї миші?

Раптом мій особистий телефон, що лежав на столі поруч із клавіатурою, завібрував. Екран спалахнув, і моє серце миттєво обірвалося вниз, застрягши десь у горлі гірким комком.

На екрані висвітилося ім'я: Влад.

Тіло зрадницьки згадало роки його психологічного тиску. Я застигла, боячись навіть торкнутися гаджета. Повідомлення в месенджері почали сипатися одне за одним, супроводжуючись нав'язливим, агресивним дзижчанням.

«Ти що твориш, тварюко?!»

«Ти думаєш, я не зрозумів, чиїх це рук справа? Ти злила Вернеру мої контракти з постачальниками?!»

«Каріно, відклич це, або я клянуся, я знищу тебе так, що ти проситимеш про смерть! Ти ніхто, чуєш?! Я закатаю тебе в асфальт разом із твоїм новим папіком! Я заберу у твоїх батьків усе, якщо ти не повернеш мені матеріали! Зніми трубку, мерзота!»

Повітря в кабінеті раптом стало занадто густим. Рядки з погрозами розпливалися перед очима. Образи, які я терпіла, його крики, те, як він виставив мене під дощ... усе це піднялося з глибин душі задушливою хвилею паніки. Він погрожує моїм батькам. Цей психопат дійсно здатний на все, коли його притиснути до стіни. Очі запекли від невиплаканих сліз, а в грудях защеміло від безсилля. Якою ж я була ідіоткою, коли вірила в нього, в нас, в наше майбутнє. Коли, незважаючи на його гниль, внутрішньо захищала його, закривала очі на всі негідні вчинки, ігнорувала “червоні прапорці” і продовжувала його любити. Саме ця дурна любов і довіра, які засліпили мене, коли я, хоча б навіть підписувала папери про квартиру, навіть не читаючи їх, змусили опинитися в цій ганебній ситуації. Більше ніколи в житті я не потраплю в цю пастку. Відтепер буду сильною і нікого не підпущу близько до свого серця.

Я потягнулася тремтячою рукою до телефона, збираючись... я навіть сама не знала, що робити. Заблокувати? Накричати у відповідь?

Але доторкнутися до екрана я не встигла.

Велика, гаряча долоня Давида м'яко, але владно накрила мою руку, зупиняючи. Я навіть не помітила, як він підійшов. Від нього віяло такою залізобетонною впевненістю і спокоєм, що моя паніка почала моментально вивітрюватися, як дим.

— Не смій, — тихо, але з присвистом сказав Давид, дивлячись на екран, де продовжували з'являтися капслокові прокльони Влада.

Давид обережно забрав телефон з моїх пальців. Його щелепа напружувалася, а очі перетворилися на два крижані уламки. Я бачила, як гнів повільно затоплює його єство, але це був не хаотичний гнів слабака, яким зазвичай вибухав Влад. Це була контрольована, смертоносна лють хижака, який захищає свою територію. І свою жінку.

Він швидко набрав щось на клавіатурі мого телефона. Коротко, всього кілька слів. Його великий палець жорстко вдарив по кнопці відправки.

Я витягнула шию, заглядаючи в екран.

Давид відправив одне єдине текстове повідомлення у відповідь на весь цей потік бруду, а потім миттєво, одним рухом відправив номер Орловського в довічний чорний список.

На екрані світилася його відповідь:

«Більше не турбуй мою майбутню дружину. Побачимося на тендері. Давид Вернер».

Мій подих перехопило. Мою майбутню дружину. Нехай це було лише фікцією, нехай це було сухим контрактом на пів року, але те, як Давид вимовив це, і те, як він заступився за мене, зламало всередині мене останній бар'єр страху.

Він повернув мені телефон, і на секунду його пальці затрималися на моєму зап'ясті. Я відчула шалений жар його шкіри.

— Ти під моїм захистом, Каріно, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі, і в його низькому голосі не було ні краплі сумніву. — Жоден покидьок у цьому місті більше не сміє підняти на тебе голос чи погрожувати твоїй родині. Я пообіцяв, що ми розкатаємо його еґо. Це був лише перший крок. Попереду тендер, і там ми заберемо в нього все.

Я дивилася на цього чоловіка і вперше відчувала, що я не одна в цьому світі. Моя паніка остаточно зникла, поступившись місцем чистому, піднесеному смаку майбутньої розплати. Влад Орловський у паніці, він стікає бізнесовою кров'ю, а я... я стою за спиною найсильнішої людини в цьому місті.

— Дякую, Давиде, — тихо відповіла я, і на моїх губах уперше з'явилася справжня, хижа й впевнена посмішка аналітика, який знає, що матова партія вже прорахована. — Тоді давай підготуємо для нього наступну пастку.