Глава 7. Каріна

Мій телефон божеволів. Екран спалахував кожні десять хвилин, розрізаючи тишу пентхауса настирливою вібрацією.

«Влад». «Влад». «Влад».

Він почав дзвонити ще того вечора, щойно ми залишили благодійний раут. Спочатку це були короткі, розгублені гудки, але ближче до ночі та протягом наступних кількох днів його паніка переросла в справжню агонію. Слідом за дзвінками летіли десятки повідомлень.

«Каріно, що це за брудне шоу ви влаштували з Вернером?»

«Звідки ти його знаєш? Які, до біса, заручини?!»

«Ти вирішила мені помститися? Негайно візьми слухавку, нам треба поговорити!»

«Ти не посмієш забрати в мене тендер, Каріно! Не грайся зі мною!»

Я дивилася на екран, щоразу відчуваючи, як по тілу розливається солодкий, майже п'янкий спокій. Я не збиралася брати слухавку. Нехай згорає у власному безсиллі й ревнощах. Його прорахований світ, де він виставив мене на вулицю без копійки, зруйнувався в одну секунду під спалахами камер. Він не розумів, що відбувається, і цей інформаційний вакуум катував його еґо краще за будь-які слова.

Перша ніч у домі Давида минула як у тривожному анабіозі. Мені здавалося, що я заснула на розпеченому вугіллі, але розкішне ліжко в моїй новій спальні виявилося неймовірно м'яким, наче пухова хмарина. Проте навіть ця нереальна, обволікаюча м'якість не могла приспати мої натягнуті нерви. Я раз у раз здригалася, прокидаючись від усвідомлення, що за стіною, у сусідньому крилі, спить чоловік, який тримає в руках пульт від моєї помсти.

Наступні кілька днів перетворилися на суцільний марафон. Працювати з Давидом було водночас і захоплююче, і смертельно важко. У кабінеті він повністю вимикав усе людське, перетворюючись на безжальний аналітичний комп'ютер. Він не прощав помилок, вимагав миттєвих відповідей і копав до самого дна кожної цифри. Але я не поступалася. Мої знання внутрішньої кухні Влада, його логістичних дірок та фіктивних субпідрядників стали нашою головною зброєю. Ми засиджувалися за графіками до пізньої ночі, і в ці моменти, коли наші голови схилялися над черговим кошторисом, я відчувала, як між нами виникає дивна, майже інтимна інтелектуальна напруга. Я бачила, що він починає поважати мій розум, хоч і намагається приховати це за звичною цинічною маскою.

Проте справжнє випробування чекало на мене в суботу вранці.

Я щойно вийшла у вітальню, тримаючи в руках чашку гарячої кави. Мій телефон знову завібрував на журнальному столику — Влад робив чергову спробу пробитися крізь мій ігнор. Давид, який сидів поруч у кріслі з планшетом, скосив погляд на екран, де світилося ім'я мого колишнього, і його губи зневажливо вигнулися.

— Твій колишній занадто передбачуваний. Слиняк, — коротко кинув він.

Я не встигла відповісти. Важкі вхідні двері пентхауса відчинилися без жодного стуку — у власника був свій дублікат ключів. На порозі з'явилася жінка, від одного вигляду якої повітря в кімнаті миттєво замерзло.

Елеонора Вернер. «Залізна леді» будівельної імперії та очільниця найбільшого благодійного фонду країни.

Вона була одягнена в бездоганний сірий костюм-двійку, кожне пасмо її сивого волосся було покладене волосинка до волосинка, а на обличчі застиг вираз такої аристократичної зверхності, що мені миттєво захотілося застібнути блузу на всі ґудзики. Її презирливий погляд ковзнув по вітальні, зачепив мій телефон, який усе ще світився пропущеним від Влада, і нарешті зафіксувався на мені. Вона дізналася про «раптове одруження» сина з преси, і зараз у її очах палало тихе, але нищівне полум'я.

— Давиде, я сподіваюся, у тебе є дуже хороше пояснення цього абсурду, який я бачу на перших шпальтах усіх таблоїдів, — її голос прозвучав як удар кришталевого келиха об мармур. Вона навіть не подивилася на сина, продовжуючи сканувати мене своїми холодними очах.

Давид повільно підвівся, його обличчя вмить стало непроникним.

— Мамо, це Каріна. Моя наречена. І я гадав, прес-реліз був досить чітким.

— Наречена? — Елеонора зробила кілька повільних кроків у мій бік, і стукіт її підборів лунав у моїй голові як зворотний відлік. — Колишня дружина Орловського? Дівчина, яку виставили на вулицю з однією валізою, тепер претендує на статус першої леді «Вернер Груп»? 

Вона зупинятиметься всього за крок від мене. Від неї пахло дорогими парфумами з нотками гіркого полину й пудри. Елеонора почала мій холодний екзамен, засипаючи питаннями з такою швидкістю, наче проводила жорсткий аудит. Вона питала про мою освіту, про моїх батьків, про моє розуміння бізнесу та світського етикету, намагаючись намацати слабке місце, об яке мене можна було б розбити й виставити за двері.

Усередині мене все стислося від образи, а долоні зрадницьки зволожилися. Мені хотілося розвернутися і втекти від цього спопеляючого оцінювання. Але в ту ж секунду в мені прокинулася та сама гордість, яка врятувала мене в під'їзді кілька днів тому. Дякуючи моїй мамі й бабусі, які з дитинства виховували мене в суворих правилах і прищепили мені бездоганні манери, я знала, як тримати удар.

Я випрямила спину, опустила чашку на столик, заблокувавши екран із черговим повідомленням від Влада, і подивилася прямо в очі жінці, перед якою тріпотів увесь бомонд міста.

— Мої батьки, Елеоноро Марківно, можливо, й не володіють мільярдними холдингами, але вони навчили мене головному — тримати вогонь усередині й ніколи не опускати голову, — мій голос звучав дивно спокійно, чітко й виважено. — Що ж до мого колишнього чоловіка, то дзвінки від нього — це не моє майбутнє, це його агонія. Влад Орловський зробив найбільшу помилку у своєму житті, коли вирішив, що я — його слабкість. Насправді я була його єдиною силою. І Давид це чудово розуміє. Я тут не для того, щоб просити у вашої родини прихистку. Я тут як партнер.

У вітальні повисла така густа тиша, що було чути, як працює клімат-контроль. Давид мовчки спостерігав за нами, схрестивши руки на грудях, і я помітила, як на його губах промайнула ледь помітна, горда посмішка.