18. Довіра-довіра?

Не сказати, що Макс був здивований, однак такого кроку від Марії він точно не чекав. Думав, там буде щось про спільний сон, чи весілля чи ще якісь моменти, але дуже гарним почерком з цікавими завитками було каліграфічно виведено: “Не сідати на мотоцикл без мене”. Все. 

– Все? Оце і все-все? – перепитав теж дещо здивований Едгар. 

– Все! – ствердно кивнула і вдала, що зацікавилась ароматичною свічкою. Що завгодно, аби не бачити очей Макса. 

– Прекрасна умова! Я вношу. А Максимчик? 

– Я подумаю! – дещо різкувато кинув, і його тон Марії не сподобався. 

– Тоді я хотів би запропонувати нашій милій Марії випити кави у приймальні, секретарочка Емма вже готує, а ми тут з Максимчиком ще деякі деталі обговоримо! 

– Добре. – Марії й самій хотілося якомога швидше покинути кабінет. Дуже вже не бажалося бути поряд з розсердженим її витівці з умовою Максом. 

***
– Максимчику, радосте моя, ти зробив чудовий вибір! – поплескав його по плечі Едгар, щойно двері за Марією зачинились. – Вона – гарна, вона – не зіпсована тим життям, яке мала. І чесна-чесна з тобою. Але не до кінця. – стишив голос і якось наче посмутнів. 

– Що ви маєте на увазі? 

– Це вже не стосується вашого контракту і майбутнього шлюбу, не думаю, що твою репутацію розважливого бізнесмена, мецената і хорошого хлопця щось зіпсує. Але… 

– Та не тягніть вже, Едгаре Альбертовичу! 

– Це стосується її братика. Їй не просто так не дозволили взяти його під опіку… – Едгар наче навмисно відтягував неприємний момент. Надпив давно захололу каву та потягнувся за різбленим старомодним портсигаром. – На твоїй гарній пташечці, синку, кримінальна справа. Уникнути в'язниці їй вдалося, там посприяли і грошима, і впливом. Але справу не закрили, і саме через неї не дали взяти під опіку дитину. 

– Отакої… – цього Макс не чекав зовсім. Що завгодно чекав, але не цього. Звісно, він міг зрозуміти, чому Марія йому про це не сказала, та й хто б на її місці відразу зізнався? Але… Він-то думав, між ними довіра, а тут… 

Довіра-довіра, як сказав би Альбертович...

– Але є й хороші новини. Дитбудинок, де зараз малий, підтримувала внесками і ваша фірма. Тож, якщо ти заявиш бажання на опікунство дитини, навіть неодруженому тобі дозволять це зробити. Тільки… ти тепер подумай-подумай, синку, чи треба воно тобі…

– Дякую вам. 

– Не починай! Старому Едгару в радість допомогти! Ось тут – поплескав непримітну сіру теку на столі, – вся інформація. Хоча я б краще в пташечки спитав. Але і це не всі новини. 

– Я вже не знаю, чи хочу їх почути. 

– Та тут вже не так страшно. Хіба що муторно і плани наші плутає. – Едгар зітхнув. – Ти читав заповіт дідуся? 

– Ну звісно!   

– О щодо свого одруження обмеження часові були? 

– По віку? Не було. 

– Правильно-правильно. До твого віку питань нема. А от до дідусевого є. 

– Тобто? – спустошений новиною про Марію, Макс вже абсолютно нічого не розумів. 

– Тут така цікава умова, синку мій. Одружитись ти маєш до другої річниці від смерті дідуся. Інакше, велика частина спадку відійде твоїй матері. 

– О, так друга річниця…

– Через чотири дні!

– Ого! – Макс розгублено запустив руки у волосся, скуйовдив його, розтираючи враз занімілі скроні. Кров в жилах запульсувала, як маленькі гейзери. – Тобто, я маю одружитись через чотири дні? 

– Через три, синку. Бо інакше… 

– Це, чорт забирай, якийсь капець! А як же заява в РАГС чи як воно називається? Ми ж її подали не так давно?

– Тут я посприяю. А тобі треба по традиції, познайомити наречену з родиною та організувати все. 

– Ох ви й мене й завантажили. По самі…

– Саме по них, синку. А як інакше? Старий Едгар робить все по совісті. Треба щоб ніяких-ніяких сюрпризів не вилізло. 

– Розумію. Дякую вам! 

– Найкращою подякою буде твоє щастя. І невеличкий процент! – Едгар Альбертович усміхнувся. – А щодо пташечки не дратуйся та не лютуй. Вона налякана й нічого доброго в житті не бачила. Я б на твоєму місці забрав малого до весілля, зробив подарунок їм обом. А там вже й поговориш. Суперечлива та справа, якщо вже чесно казати… 

***

З кабінету адвоката Макс вийшов, як в легкому тумані. Звісно Марія сприйняла це, як образу у свій бік, але трималась спокійно, справедливо вважаючи, що діє заради його ж безпеки. Це – як гіркі ліки, приємного мало, та що робити, як солодкі не допоможуть?

–  Маріє, контракти підписуємо завтра, а сьогодні є один момент, – Макс зупинившись у невеликому заторі, повернувся до Ворони. – Ми з тобою мусимо одружитись через три дні! І це ще не всі новини…