17. В нас багато спільного

Марія спостерігала за словесною дуеллю Макса та Асі з таким подивом, що не мала сил навіть щось сказати, заперечити, чи врешті рявкнути на Асю, як її добре навчило життя. Але Макс був наскільки переконливо-спокійним, жодного разу не зірвавшись навіть на грубість, радше лише на різкість, що їй залишалось просто спостерігати за тим, як він захищав водночас і її, і його наміри щодо неї. Виглядало це дивно… і водночас приємно. 

Не можна сказати, що Марія давно не відчувала себе під чиїмось захистом. Бо тут радше підійшло б слово “ніколи”. Тому й не знала вона, як себе поводити, що говорити. І від цього її захисний панцир пішов добрими такими тріщинами. 

Вже в авто, по дорозі до його ж таки зйомної квартири, він виглядав абсолютно спокійним, наче й не було цієї перепалки. 

– Ось мій потаємний барліг! – усміхнувся трішки навіть ніяково, впустивши Марію в маленьку затишну квартирку з таким мінімалізмом, що, аби не кілька магнітиків на холодильнику в кухні-студії та трохи розкиданих речей у вітальні, її можна було б прийняти за готельний номер середнього класу. 

– Тут… затишно. – сказала перше, що прийшло на думку. 

– Тут не прибрано. – розвів руками Макс. – Але тут я буваю собою. Наодинці з собою, отакий от каламбур. 

– І ти не боїшся пускати в цей простір чужу людину? – підняла на нього повний подиву погляд, так і не наважуючись повісити свою куртку, чи поставити на підлогу сумку, яку тримала, доки Макс відчиняв замок. 

– Ти мені не чужа. Пора б і тобі звикнути. В нас є спільні знайомі і спільні вороги, трохи проблем, а сьогодні буде ще й два варіанти шлюбного контракту – все по-справжньому. Нас поєднує навіть більше, ніж звичайних закоханих, що збираються створити сім'ю. 

– Спільні вороги?
– Ну твоя подружка точно до мене щирою любов’ю не загориться після сьогоднішньої розмови. І ще моя мама. Знайомство з тобою зробить з неї люту фурію. 

– Ти не перебільшуєш? 

– Щодо мами? Я применшую. А поки – роззирайся, розташовуйся. Тут вітальня-студія і окрема спальня. Якщо ти не будеш проти, я іноді приїздитиму сюди. Ну, коли всі остаточно дістануть. 

– Це твоя квартира, як я можу бути проти. 

– Ну я ж спочатку сказав, що не живу тут, а тепер ось, потісню тебе. 

– Максе, це я тебе тісню!

– Не думай так. Можеш зайняти спальню. Всю. А я, коли залишатимусь тут, спатиму на канапі у вітальні. 

– Емм… – Марія нервово переступила з ноги на ногу, – До речі, щодо спати. У контракті написано “спати разом”. Що ти маєш на увазі? Здається, я чітко сказала…

– О, я дурень! Погано сформулював! – якось надто поспішно перебив її Макс. – Разом – це в одній кімнаті. Але нічого більше. Просто спати. Просто в одній спальні, бо справжні подружжя так сплять. Я можу спати на підлозі, щоб ти не боялась. 

– Боялась? 

– Ну не те слово. Не переживала. Не знаю. Сама підстав щось. Загалом ти зрозуміла? 

– Так… – Ворона задумливо оглядала квартирку, так і не поставивши свою сумку на підлогу.  

– Давай! – не витримав Макс, і забравши в неї нехитрий багаж, відніс у спальню. І вже зайшовши туди, Марія зрозуміла, що він злукавив, щодо вітальні і канапи. Саме ця спальня і була тим його закутком для відпочинку. Великий телевізор і раритетний ДВД-програвач, купа дисків зі старими фільмами на полиці, книжкова полиця, яку закривало матове скло шафи і поки не давало прочитати імена авторів і назви…

І в це затишне гніздечко він впускає її, чужу йому людину? Без жалю чи страху, що вона тут щось змінить, чи щось зайве дізнається? Це було дивно, дико і… цінно… Як і багато того, що він вже зробив та ще збирається зробити для неї. 

***

Затишна атмосфера невеликої спальні так і кликала кинутись вивчати секрети її власника, які тут точно ховались в книгах та фільмах, в картинках на стінах, в кольорових стікерах на шафці. Не те що Марія збиралась безцеремонно шастати в речах Макса, що гостинно запросив її під свій дах, але принаймні одним оком глянути бажалось нестерпно. 

Та натомість вона аккуратно поставила свою сумку з речами, улюблені рвані на колінах джинси змінила на менш помітні брюки-карго та чорну футболку з довгим рукавом, прихопила куртку та, зупинившись перед дзеркалом, трохи пригладила волосся і глибоко вдихнувши, вийшла до вітальні. 

Вони з Максом мали їхати до юриста, а такі поїздки для Марії були справжнім випробуванням. Бо зазвичай нічим хорошим не закінчувались. Вона не боялась стоматологів і інших лікарів, але боялась представників соціальних служб та юристів ще з раннього дитинства. Та й потім, з її дорослішанням, нічого хорошого від цих людей їй побачити не вдавалось. Звісно, зараз вона їхала до цілого “власного” юриста Макса, і все мало бути зовсім не так. Але страху цього не пояснити. Як і передчуття тривожне нікуди не дінеш…

Невеликий кабінет “мого юриста” Макса пропах дорогою кавою та димом явно теж не дешевих цигарок, або й сигар. А його власник – низенький, кругленький, з абсолютно лисою головою та окулярах на тій таки лисині, щось уважно вичитував у купі паперів на столі. 

– Максиме! Невже я тебе нарешті бачу! – радо сплеснув в маленькі пухкі долоньки та різко підвівся. – А яка мм… цікава супутниця з тобою! – треба віддати йому належне, образ Марії він сприйняв досить адекватно, та й усмішка в нього була приємна.