15. Тобі не треба тут жити

Марія давно вже звикла не зважати на чужу думку щодо того, як і де, та в яких умовах вона живе і що робить. Однак зараз чомусь відчула, як обличчя запашіло соромом. Її надто особисті домашні речі тут, на робочому місці, наче ну дууже прозоро натякали: “Агов, хлопче, в мене тут ще одна проблемка! І навіть нормального даху над головою нема, тримайся від мене якомога далі, раптом це заразно”. 

Однак Макс швидко опанував себе, вдав, що все нормально, і Марія, нарешті зачинивши двері в комірку, хоч і запізно то вже було, вийшла до нього. 

– Ти що, збираєшся тут… жити? – спитав відразу в лоб та без передмов. 

– Це не зовсім твоя справа. – відповіла трохи грубовато. 

– Ти моя майбутня дружина, тож і справа, виходить, моя. – відповів вперто. 

– Фіктивна дружина!

– Не повторюй надто часто, бо видасиш перед тими, хто цього знати не має. 

– Максе! – вперше назвала його на ім'я, – Ти думаєш, цього ніхто не помітить? 

– Якщо ти повторюватимеш слово “фікивна”, то помітять. 

– Не в слові справа! Глянь на нас, ми надто різні. Як… ніч і день. Я біле і чорне, чорт забирай!

– Всі різні. І це нормально.

– Ми не знаємо одне одного!

– В нас ще є час познайомитись. 

– А якщо я не хочу?

– Маріє! – Макс підійшов ближче, – Я тебе ні до чого не змушую. Все про що я говорю – лише в рамках контракту, який ми скоро підпишемо. Власне, я тобі й привіз його чернетку. Можеш переглянути всі пункти, додати, чи викреслити, що не подобається. 

– Добре! Вибач, я просто не виспалась. – несподівано знизила градус напруги цим вибаченням. 

– А тут виспишся? 

– Не впевнена. 

– Отож… – Макс зітхнув. – Слухай, в мене є купа вільного простору. Якщо ми житимемо разом…

– Ні! – обірвала його різко, настільки, що сама злякалась своєї різкості. 

– Ти не дослухала. Я живу в нашому домі, з матір'ю, братом, та родинними скелетами в шафі. Але щоб відпочити, я вже рік потайки винаймаю затишну квартирку. Буваю там щоб перевести дух. Ти можеш пожити там до нашого ем… весілля. 

– Весілля? В нас буде весілля? 

– Дуже камерне, закрите, та на жаль так. Я сам ненавиджу такі речі, але вимоги дідуся… Ми про це ще поговоримо, а поки, давай я перевезу твої речі в справжнє житло, а не технічне приміщення. 

– Я ж не сказала, що згодна. – глянула на нього тепер якось геть по-іншому. Багато в чому він був правим, до того ж в салон часто заїжджають перевірки, що точно не схвалять проживання в ньому. Але… погодитись на пропозицію Макса, означало надто зблизитись, стати ще більше залежною від нього. Все те, що, в цілому, Марія ненавиділа і чого боялась. 

– Я не буду тебе підганяти. Сьогодні ввечері заїду, щоб забрати тебе до юриста, а ти поки проглянь контракт. 

– Добре. – погодилась стомлено. 

– Але це ще не все. Мені потрібна твоя допомога. 

– Тобі моя? Ти нічого не плутаєш? 

– Абсолютно! Маєш вільну годинку? 

– Цілу годинку? Треба глянути графік. – сказала, щоб не погодитись відразу. Знала, що перший запис сьогодні аж на десяту, а вона має не годинку, а мінімум три. 

– Круто. Глянь, будь ласка. 

– Час є. – вдала, що вивчає нотатки в телефоні. 

– Тоді поїхали! – Макс просіяв і відчинив для неї вхідні двері. 

Дорога в авто Макса майже вся пройшла в тиші. І обох вражадо те, що ця тиша не була тією незручною, коли обоє не знають, що сказати. Вона скоріше була комфортною, давала час відпочити, остаточно прокинутись та подумати про щось своє. 

– Ми майже приїхали, – певно, подумавши, що поїздка забирає забагато часу, пояснив Макс. 

– Слухай, – різко розвернулась до нього Марія, – Хочу спитати одну річ. 

– Давай. 

– Ти… весь такий ідеальний? 

– Не зрозумів. 

– Де твої недоліки? Темні плями на сонці? Ти здаєшся таким хорошим, що мене це починає лякати. 

– Типу відсутність червоних прапорців вже прапорець? – іронічно усміхнувся. 

– Саме так. Якби я збиралась за тебе заміж, ну, тобто не фіктивно, а направжки, розумієш? Я б серйозно запанікувала, намагаючись вгадати, що ховається за твоєю ем… мілотою. 

– Ти чекаєш, як я розкажу, що їм дітей на сніданок? 

– Щось типу того. – Марія усміхнулась. 

– Не їм. 

– Ну тепер я спокійна!

– Я не сказав чого не їм. Просто то не корисно. Сучасні діти їдять чипси і всяке лайно, від них може захворіти підшлункова. 

– О, ну це дуже серйозний аргумент! – обоє усміхались, коли авто завернуло в гаражний кооператив, та зупинилось біля нових воріт свіжовикрашеного гаража. 

– Приїхали! – Макс першим вистрибнув з авто, встиг відкрити двері Марії та навіть подати їй руку. Цього разу вона прийняла допомогу. 

– Марі… – стискаючи її руку, раптом зупинив, – Я абсолютно неідеальний. Не можу знайти спільну мову з матірю та батьком, не завжди можу стриматись і, типу там де треба словами, вирішую кулаками. Ще я впертий і ненавиджу зміни у власній кімнаті. І у шафці у ванній. І часто роблю щось імпульсивно, а переконати не робити мене не може ніхто. Загалом, в мене недоліків вистачить роздати кожному по одному в середньостатистичному районному центрі.