14. Знайомство з… Асею і не лише

Марія повернулась додому в дивному настрої. Макса вона привезла просто до його чорного позашляховика-монстра, попрощалась якось занадто поспіхом, наче боячись, що у відповідь на її несподівану для неї самої відвертість, він захоче більшого. На щастя, Макс зміг відчути тонку грань, за яку краще не заходити, і просто подякував за поїздку та наостанок зауважив, що завтра потрібно зустрітись з юристом та обговорити деталі щодо її, Маріїної, справи. Говорив він про це так просто, наче її проблеми – не катастрофа і зайвий клопіт йому, а щось, що йде в комплекті і аж ніяк не заважає. 

Єдине, що він все-таки спитав, вже відкривши дверцята свого авто, було: “Маріє, ти сказала, що була пасажиркою. А хто був водієм твого мотоцикла? Він… вижив?” 

Запитання застало її зненацька тоді, коли вона вже зняла свій захисний “кокон”, вважаючи його непотрібним. Марія розвернулась до Макса різко, емоцій сховати не встигла… 

– Він не вижив… – повторила кінець фрази за Максом, і побачивши, як змінився його погляд, швидко додала, – Для мене не вижив. 

– Он як… – здивовано видихнув той. 

– А ти з ним сьогодні ледь не вліз в бійку. – остаточно вразила Макса і ледь рота собі рукою не закрила. Що за чортівня з нею коїться? Нащо скільки деталей?

*** 

Квартира зустріла Марію повною тишею. Їй навіть здалося, що тут нікого немає, однак, з кімнати Асі долинув скрип ліжка. 

“Мабуть, вмощується!” – подумала, та спробувала тихо просковзнути до своєї кімнати. Але щойно зробила кілька кроків, зрозуміла, що скрип явно не схожий на приготування до сну, й має свій специфічний “ритм”. 

“От чорт!” – прошипіла крізь зуби. 

Квартира була зйомною, але кожна з її жительок мала право робити зі своєю кімнатою, що хоче, однак, хоча б двері вже закрили! – розізлилась на подругу. Пройти до своєї спальні Вороні можна було лише мимо Асіної. 

“Ну і добре, вони там все одно зайняті!” – подумала та вирішила  швидко і максимально непомітно просковзнути до себе. Місія була майже виконаною, але нога спіткнулась та підфутболила щось велике і важке. Це “щось” полетіло просто у прочинені двері кімнати Марії. На щастя, грубий килим приглушив звук падіння. Видихнувши з полегшенням, вона зачинила за собою двері та увімкнула світло. 

“Ну що ж, пробралась!” – усміхнулась сама собі, та за мить усмішка зникла з обличчя. 

Перешкодою на її шляху виявився чоловічий черевик. Важкий, масивний, з крафтової шкіри та специфічними металевими вставками. Марія знала, кому належить це взуття. Його важко було не впізнати. Але… Що тепер робити зі своїм знанням – ось тут вона уявлення не мала. Як і не розуміла, що, крім огидної, липкої злості зараз відчуває… 

Всю ніч Марія не могла заснути. Думки роїлись, нагромаджувались, змінювали одна одну з блискавичною частотою. І справа була не лише в тому, що за стіною Хантер і Ася… І навіть не в тому, чим вони займалися. 

І саме це лякало Марію. Навіть коли вона сказала Максу, що Влад для неї помер – вона не була до кінця щирою. Почуття до нього залишались таким собі зайвим пальцем, коли і розумієш, що то патологія, і змусити себе позбутись його не можеш. Але… щось змінилось саме сьогодні, коли вона говорила з Максом, коли він сидів на її мотоциклі і обвивав її своїми руками. Це було надто дивно і надто незвично. Бо він наче не сам тримався, а підримував її і в той же час, не обмежував в рухові, не нависав, не спричиняв жоодного дискомфорту. Навпаки, з ним було затишно. Тому тепер вона задавала собі питання: чи нормально думати про іншого чоловіка, коли той, кого кохала все своє зріле життя – в сусідній кімнаті? І врешті дійшла висновку, що думати – нормально. А от бути тут – ні. 

Вже світало, коли Марія тихо просковзнула у ванну кімнату. Швидко і якомога тихіше привела себе до тями за допомогою стандартних ранкових процедур, зібрала всю свою косметику та повернулась до себе. На щастя, всі її речі звідти поміщались в одну навіть не надто велику дорожну сумку. 

Вже за кілька хвилин вона вийшла у прохолодний і дуже ранній ранок. Бути в цій квартирі вона більше не хотіла, і тому складала тепер свої речі в невеличкій комірчині тату салону. Радувало ще й те, що тут поряд був склад, який можна було орендувати під гараж для її Вовка. Так вона називала свій байк, на честь людини з прізвиськом Старий Вовк*, що колись став для неї справжньої опорою і орієнтиром. 

Коли речі були складені, а маленька стара кушетка з тату-кабінету вкрита улюбленим темним простирадлом з синіми зірками, та нагадувала вже повноцінну спальне місце, задзвонив телефон. 

Ася…

Звісно, Марії не хотілося з нею говорити, але організаційні питання з квартирою вимагали рішень. І тому вона прийняла виклик. 

– Марі… Ти що, була вдома? – почала з нотками наїзду. 

– А де мені бути серед ночі? – ледь стримуючи роздратування, сердито спитала. 

– Слухай, це не те що ти подумала… Повертайся додому і ми поговоримо. Він вже пішов…

– Він – хлопець, якого я кохала все життя! А вона – була моєю єдиною подругою. Як думаєш, мені хочеться повертатись в квартиру, яка пропахла його запахом і запахом того чим вони там займались? 

– Марі… ми були п'яні. Я не знаю, як так вийшло…