13. Я кататись їду. Хочеш зі мною?

Коли не хочеться розлучатись з кимось, це добре, чи погано? – думав Макс, сидячи на старій облізлій лавці біля під'їзду Марії. Він щойно віддав їй телефон, отримав вагоме і дійсно щире “дякую”, а ще зміг побачити її геть не такою, як бачив раніше.

В домашньому халаті, який на неї завеликий, майже без макіяжу і її тієї панківської, бунтарської зачіски. А ще погляд… І її очі… Вони геть інші були, не такі, як завжди. Хоча, про яке “завжди” може йти мова, коли він бачить її втретє чи вчетверте в житті? І при цьому вже встиг запропонувати вийти за нього заміж і вляпатись в її проблеми? Для хлопця, який зарікся взагалі “в стосунки” влазити, це вже забагато… 

– Так і сидітимеш тут? – голос Марії з легкими іронічними нотками пролунав несподівано і водночас приємно. Схоже на глухий відголосок грому в страшенно спекотний день. Наче й різкувато, але обіцяє таку вимріяну прохолоду.

– Та я… Стомився і не хочеться додому ще. – почав виправдовуватись та різко змовк, при світлі зустрічного авто побачивши дівчину. За якихось півгодини, доки він тут сидить, вона змінилась. Тепер це знову була Ворона – впевнена в собі, яскрава, з викликом в підведених чорним очах. 

Дівчина була одягнена в темні джинси з масивними наколінниками, чорну майку та шкіряну мотокуртку, яку ще не встигла застебнути. В руках тримала шолом, а на губах – цікаву і водночас іронічну усмішку. Ну й не дивно, що іронічну, певно, виглядав він, Макс, цікаво, сидячи під її будинком, мов приблудний пес. 

– Спати не хочеться. Надто важкий день, голова, мов рій. – заговорила вже тепліше, мабуть, відмітивши його ніяковість. 

– І що робити збираєшся? – спитав зі щирою цікавістю. Невже зібралась їхати кудись на своєму монстрові вже майже посеред ночі? 

– Пішли, покажу. – раптом покликала його і Макс надто швидко зірвався з колючої холодної лавки. 

Гараж Ворони був в кількох кроках. Макс трохи засмутився, що так близько. Вона відчинила його ключем, навіть не підсвічуючи, певно, робила це сотні разів, на автоматі. 

Її байк, що був тісненько запаркований між акуратно складеними один на один ящиками та коробками, призивно мигнув фарами.

– Гарний! – видихнув Макс, розглядаючи його, після того як Ворона нарешті увімкнула світло. Байк був не з найновіших, але такий автентичний, справжній, і певно до біса важкий. 

– Як ти його втримуєш на дорозі? Він здоровенний, а ти така… тендітна. – не стримався від запитання. 

– Хочеш подивитись? – іронічно підняла одну брову. 

– Хочу! Тобто, ні. Страшно…

– Ну і добре. Бо я все-одно не вожу пасажирів. 

– Не дуже й хотілося, зізнаюсь чесно. – в тон їй відповів.

Ні, нечесно. Від того, що на мить уявив себе з нею на сидінні мотоцикла, де не лише можна, а й треба триматись міцно за її стан, в обличчя вдарив жар. Добре, що вона, зайнята байком, не дивилась на нього. 

– Ти не екстримал? – випірнула десь з-за хромованого боку, задоволена, щаслива від товариства, ні, не Макса, а цього блискучого термінатора, звісно. 

– Абсолютно!

– Я б так не сказала. 

– Ти мене просто не знаєш. 

– За ті кілька днів, що знаю, ти запропонував одружитись незнайомій жінці, зробив тату, на що люди іноді все життя наважуються, вліз в бійку. Далі перераховувати? 

– Не треба. Я все одно – найнудніша людина в світі! – Макс засміявся, підійшов ближче, поправив навігатор в тримачі на кермі. Здається, з ним, навігатором, Марія досі так і не подружилась. Бо він один був не протертий від пилу, недоглянутий та як небудь запхнутий в шкіряний чохол тримача. 

– Я кататись їду. Хочеш зі мною? – раптом запропонувала. 

– Я? – навіщось перепитав. От дурень, ще б навколо, чи нікого більш немає, оглянувся! 

– Тримай! – не чекаючи відповіді, дістала з полиці запилений старий шолом, певно, Максу і замалий, але він слухняно взяв його. Ну а що? Цей шалений день просто не може закінчитись тривіально і нормально.

Макс якусь мить повагався, а потім надягнув таки шолома. І всі чуття якось водночас і загострились, і обмежились його куполом, чи коконом. Чути стали суттєво гірше, а огляд обмежився тим віконечком, від скла зверху до захисту щелепи внизу. Але… він і так вже дивився тільки на Ворону, інше його не цікавило і не вабило. 

А вона вправно і звично викотила байк з гаражу, поставила на підніжку також одним вивіреним рухом. А щойно закрила гараж і повернулась, глуху переднічну тишу прорізало низьке гарчання двигуна. 

– Можна сідати? – трохи насторожено перепитав Макс. 

– Спочатку правила! – голосніше, щоб перекричати звук мотоцикла, зупинила його Ворона. Тепер куртка на ній була наглухо застебнута, на руках звідкись взялись шкіряні рукавички без пальців, а на ногах замість кросівок – важкі черевики з накладкою на носках. – Триматись за пілота дуже міцно, але не так, щоб перекрити йому доступ кисню. 

– Постараюсь. 

– Не крутитись, не сідати на байк і не зістрибувати з нього без команди. В поворотах ставати одним цілим з пілотом, куди нахиляється він – туди і ти!