12. Тобі ще з мамою знайомитись…

Є люди, з якими приємно говорити, але щойно западає мовчанка, як з усіх щілин починає просочуватись незручність. А є так співрозмовники, з якими, опинившись на одній хвилі, ти не відчуваєш незручності навіть в тиші. 

Мабуть, – думав Макс, – ця загадкова, просочена таємницями і прихованими сюрпризами Марія – саме така. Бо незважаючи на мовчанку, що запала в салоні, з нею якось… затишно. А такого затишку він не відчував вже дуже давно. Багато дівчат готові зайняти місце в серці перспективного холостяка, завжди робити й говорити те, що на їхню, звісно, думку, він би хотів. А Марія навпаки, гладить проти шерсті, каже, що думає, і при цьому сіє навколо себе ауру якогось дивного, не всім зрозумілого, але комфорту. І йому страшенно не хочеться відпускати її, бо після кожної зустрічі він починав відчувати якусь щемку, глуху і всепоглинаючу пустоту. 

Тому і їхав тепер зі швидкістю ледь не кілометрів 40, дратуючи сусідів по шосе, що мусили обганяти його. 

Незважаючи на її колючки, Марія оцінила місце, куди він її привіз. Сказала, що їй подобається, не щоб догодити йому, а щиро. 

Тут справді було гарно. Невеликий спуск з пагорба – і серед зарослого старого парку відкривається просто казковий вид на місто і на ріку, що зміїться вздовж нього. На жаль, залишатись там довше Макс не наважився. Тому віз свою майбутню наречену (фіктивну! – наголосила б вона) додому і хотів, щоб цей шлях був якомога довшим. 

– Як ти вже зрозуміла, родина в мене теж трішки проблемна. Алекса ти бачила, він нормальний, – вирішив за розмовою сховати свій меланхолійний настрій, що з'являвся, щойно приходив час прощатись з Вороною, – Але є ще дуже… еем… специфічна мама. От з нею доведеться скоро познайомитись. І це, на жаль, буде не дуже приємне знайомство. 

– Якщо допоможеш мені з братом, я буду готова навіть з алігаторами голодними познайомитись. 

– Нуу специфіка десь така ж.

– Ти не надто критично ставишся до матері? – Марія повернулась до Макса, а той навіть не очікував такого запитання, особливо після того, як розповів їй про сумний досвід своїх колишніх стосунків. 

– Я думаю, що ставлюсь до неї навіть не достатньо критично. – спокійно констатував. 

– Люди не роблять зло іншим просто так. Їм самим боляче. Від чогось… – тепер Марія дивилась у вікно, ховала погляд. Вони давно зупинились біля її дому, але не поспішали прощатись. 

– Цікава думка. І, мабуть, правдива, але в усіх є межа терпіння. Мою вже перетнули. 

– Цікава вона, ця твоя межа. Невже Владу не вдалося навіть приблизитись до неї? 

– Ще й як вдалося. 

– Чому ж тоді ти стримався? Знаю, вже питала, але ти не відповів. 

– Ти справді хочеш почути?

– Не питала б, якби не хотіла. То чому?
– Тому що тоді б ти зі мною тут не сиділа. 

– Оо… – В очах Марії тепер світилась цікавість і щось ще, чого Макс поки не розумів. – Ну все, я піду. 

– Почекай, допоможу, тут високо, – спробував зупинити, та не встиг, Марія вже відкрила дверцята. Але вийти з авто та спіймати її за мить до падіння через викорчуваний кимось бордюр, він вже встиг. 

Спіймав її і тримав в якісь подобі напівобіймів, сам не розуміючи, що за дивне поколювання розповзається від пальців по всьому тілу, змушує грюкати серце сильніше, аніж в тій недобійці. 

– Обережніше, мені тебе ще з мамою знайомити! – видихнув в її волосся і, обережно переставивши на безпечний вже асфальт, швидко відпустив. Маленькі кульові блискавки під шкірою трохи заспокоїлись, але післясмак лишили. 

Марія нічого не сказала. Хіба аж надто швидко пішла до під'їзду. Не озираючись. 

Але це був обманний маневр. Макс вже виїхав з подвір'я і, звісно, не міг побачити, як вона застигла біля вікна, дивлячись вслід фарам і трішки нервово кусаючи губи. 

“Тобі ще з мамою знайомитись!” – Марія повторила цю фразу сама до себе, сердито стягуючи футболку в пустій квартирі. Асі досі не було, однак для неї затримуватись у клубах надовго – то норма, тож Марія про подругу не хвилювалась. Натомість турбував її власний стан. І ”мажор” та його слова теж. 

Відколи Марія лишилась абсолютно сама, вона чітко усвідомила, що чекати допомоги від когось – то лише ускладнювати ситуацію і тішити себе марними надіями. Так вже було з Владом свого часу. Єдиною людиною, на яку вона покладалась і яка й дала їй жорсткий урок та досвід. 

Але… мажор не обіцяє допомогти, він виважено планує. Він наче абсолютно спокійно вплітає її життя в своє, не турубуючись про можливі виклики і проблеми. І це… Це дивно для неї. І страшно. І незвично, бо одна справа покладатись на когось у тому, що стосується тільки її, інша – коли мова йде про Костика, в очах якого все більше туги й зневіри. Недитячої… І з тим, як гасне його погляд, вона розуміє, що часу в неї все менше. І до болю хочеться мати хоча б надію… 

Повний місяць випірнув з-за сусідньої п’ятиповерхівки, знічев'я ковзнув своїм блідим світлом по худорлявій спині зі страшним шрамом. Шрам звивався між лопаток Ворони, наче хижа змія в пошуках здобичі і мав молодшого “брата”, захованого між химерними витками татуювання на шиї та зоні декольте. Разом вони, та ще парочка на забитих татуюваннями руках, були ще одними вагомими аргументами на користь того, що не можна довіряти нікому… Тільки самій собі, та й то все ретельно зважуючи.