6. Покажи мені свій дім і я скажу, хто ти

Будинок Макса зустрів його традиційним блиманням-відгуком на натиск кнопки пульту і знову традиційно-таки темною вишуканістю та холодною елегантністю каменю. Зараз, після “рестайлінгу” та найсучасніших матеріалів, ніхто б і не подумав, що йому більше ста років і побудував його, правда, тоді ще одноповерховим, прадід Макса і Алекса. Кожне наступне покоління Заліських вносило в нього щось своє, оновлювало і берегло, однак з часом він все менше нагадував сам себе, осучаснюючись, укріплюючись та навіть “відростивши” ще один поверх. 

Загалом тепер він, цей будинок, гарно виглядав би в якомусь каталозі чи на рекламному проспекті. А от для життя і затишку – вже годився менше. Надто вже вилизаний, з інтер'єром заради інтер'єру, а не комфорту, він наче весь час вимагав відповідати йому в усьому. 

А Макс зараз не відповідав. 

Абсолютно. 

На вилиці вже налився темний, як дозріла слива, синець, а щелепа й губа знизу були розсічені потужним ударом “шкіряного” покидька. І хоч Марія як могла, мінімізувала бойові поранення обробкою та якоюсь маззю з гострим, здається, хвойним запахом, не помітити їх було важко. Додати до цього брудний костюм в плямах від фарби на стінах кабінету, куди його кілька разів відкидали удари – і пані Заліська сміливо могла б втратити свідомість від шоку. Може навіть не один раз. 

Рятувало Макса лише те, що поки її вдома не було. В цей час мати відвідувала косметолога і вже років шість ніщо і ніхто не могло змінити її графік та завадити цьому. 

Загалом сам дім і життя в ньому Максу, як і Алексу, особливо не подобалось. Але тут знову постарався дідусь. Пан Заліський повписував у свій заповіт скільки умов, що, здавалося, він все життя його писав. 

Одна з умов отримання хлопцями своєї частки спадку була – проживання в родовому будинку до одруження. Коли дідусь був ще живий, і ознайомив їх з умовами, хлопці якось спитали, чому він це придумав. А пан Заліський відповів, що, мовляв, якщо вони навчаться відстоювати свої кордони з матір'ю, то їм в житті під силу стане все. І в цьому була немала доля правди, як-не-як. 

Алекс виконував цю вимогу без проблем, а от Макс хитрував та вже другий рік знімав непримітну квартирку за містом, де міг відпочити в тиші, коли все аж надто стомлювало. 

***

– Матір божа! – зустрів брата Алекс, що саме спустився на кухню. – Ти що передумав робити тату, і відбивався? 

– Я його зробив! – гордо відповів Макс. 

– На обличчі??

– На спині. І не кричи так. Голова тріщить. 

– Та я не можу тихіше! Повзи в кімнату і у ванну, переодягнись хоч. Мама здуріє, як тебе побачить! 

– А що, дуже печально? – Макс відчував, що щелепа болить, та й розсічена губа неприємно пощипувала, але про масштаби катастрофи на своєму обличчі ще уявлення не мав. Та при цьому не міг стерти з обличчя радісну посмішку. 

– Вона зі мною повечеряє! – поділився радістю з братом. 

– Ов-ва… – пильно глянув на Макса той. – То в тебе ще й струс? 

– Нема в мене ніякого струсу!

– То що в  біса сталося? 

– Нічого особливого. У дівчинки, виявляється, проблеми, от я і спробував їх трохи розгребти.

– Ооо ні… – Алекс застогнав і заховав руки до кишень сліпуче-білого пухнастого халата. Коли був дома і не мав нікуди їхати – він з цього халату просто не вилазив. – Ну так ти пташку бачив своїми очима. Для таких, як вона, проблеми – то друге ім‘я. 

– Я б так не сказав. Вона справляє не зовсім те враження. 

– Я бачу! – буркнув Алекс. – Іди вже, мама скоро приїде. Вранці казала, що в неї дуже важлива новина для нас. 

– В неї кожна новина – дуже важлива. І кожна не-новина – драма рівня Шекспіра. – зітхнув Макс, але в ванну таки пішов. Хоча, радше для того, щоб ще раз помилуватись Тельцем на лопатці, аніж бойовими, як у кота-підлітка в першу весну, ранами. 

Рани після вмивання холодною водою садніли не так відчутно, однак виглядали вже менш катастрофічно. На одну втрату свідомості мами. А може на пів. 

За півгодини до її повернення додому, Макс спустився на кухню за підкріпленням. 

Кухарка та прибиральниця за сумісництвом, Олена, злякано сплеснула руками, побачивши його. 

– Боже, Макс! – видихнула вона, ледь не впустивши деко з неймовірно ароматним чимось на ньому. 

– Дрібниці, – махнув рукою Макс. – Але треба твоя допомога. 

– Зараз я, тільки мясо поставлю! 

Олена була не набагато старша хлопців. В цьому бідинку працювала її бабуся, а вона постійно крутилась поряд, звісно, з дозволу пані Заліської. Як і коли сталося, що вона замінила бабусю, хлопці вже й не пам'ятали, однак вважали дівчину не обслуговуючим персоналом, а радше подружкою дитинства, яка ще й неоднократно прикривала їхні прольоти та капості. 

– Візаж мені треба! – заявив Макс, очима поїдаючи апетитне мясо за прозорими дверцятами печі. 

– Типу, красу оцю сховати? 

– Угу… 

– Тільки, якщо розкажеш мені, де ти її здобув.