5. А ти ще хто такий? 

Максу, що щойно поклав на стіл Ворони обіцяні 5 тисяч не хотілось йти. Сам не знав чому, на приємну співрозмовницю Ворона з її різкістю і небагатослівністю не тягнула ніяк. Але… от тримало щось поряд і все.

Можливо, – думав він – це просто цікавість. Спортивний інтерес і спроба розкусити горішок, що точно не всім по зубам. От тому й перепитував вже втретє про догляд за тату, вдаючи, що намагається запам'ятати. 

Тату йому подобалось. Не лише подобалось, я тішило самолюбство. Особливо після півня. 

Мязистий, масивний бик, здавалося, був на його лівій лопатці все життя. Великі роги та переливи м'язів під шкірою видавали в собі впевненість, але не агресію. Очі здавались живими і думаючими, а від пози віяло природністю і спокоєм. 

– Це – Телець, твій знак зодіаку і символ впертості, впевненості. – пояснила Ворона, досі задоволена ефектом її розіграшу з наліпкою.

– Ти знаєш мій знак зодіаку? 

– Не йти ж в РАГС з чоловіком без цього. А раптом ти, Стрілець, наприклад, і будеш невірним. Або Водолій, і житимеш у своєму внутрішньому світі. – була у Ворони така особливість, що не відразу зрозумієш, жартує вона, чи всерйоз говорить. – Не роби такий серйозний вираз! – усміхнулась вона. – В тебе водійське з кишені піджака визирає, там є дата народження. Як тобі тату, сподобалось? 

– Дуже. 

– Вважай це передвесільним подарунком і гроші забери.

–  Не заберу, але подарунком все-одно ввважатиму. 

– Як хочеш. – Ворона почала складати інструменти в стерилізатор, всім своїм виглядом показуючи, що сеанс завершено. 

– Повечеряєш зі мною завтра? – вже виходячи раптом видав Макс. Сам від себе такого не чекав, а воно взяло і вирвалось. 

– Я зайнята буду. 

– Півгодини всього. Ділова вечеря. Обговоримо деталі контракту.

– Візьми візитівку біля дверей. Набереш завтра, скажу. – це не було "так", але ж як категорична відмова не звучало. Тому Макс відчинив двері на вулиці з радісною посмішкою на обличчі. З нею ж і їхав додому, відчуваючи вже не біль, а приємне поколювання на місці тату.

Хотілося краще роздивитись і пожалкував навіть, що місце обрав таке, де не побачити без дзеркала. 

“Оо, можна ж сфотографувати!” – подумав, і припаркувавши авто на обочині, почав шукати телефон. 

Телефон вперто не хотів знаходитись, аж доки Макс не згадав, що лишив його, здається, в салоні Ворони. Ну так, виклав же разом з грошима, а потім не забрав! 

Спіймавши себе на думці, що він геть не проти повернутись, завів авто та поїхав назад. 

Вже вечоріло, і у кабінеті Ворони світилось вікно. А поряд, на парковці, стояв масивний кросовер. 

“Може, в неї клієнт?” – подумав, але телефон залишати тут точно не можна було, дзвінки, робота, мати з батьком, що все місто на вуха поставлять, як не відгукнеться вчасно. Тож, хочеш не хочеш, треба йти. 

Постукав, та ніхто йому не відкрив. Натомість двері, що були незамкненими, прочинились самі. За ними почулись голоси, і розмова, яка явно нічого хорошо не віщувала.

– Наступного разу з тебе ще третина! – грубий чоловічий бас звучав переконливо.

– В мене немає скільки. – а от Ворона говорила менш впевнено, ніж зазвичай, однак і страху в її голосі не було. Скоріше втома і бажання “гостя” якомога швидше спекатись. 

– Нема грошима, можем взяти іншим, – враз змінив тон “гість”. 

– Іди нахрін! – Ворона в своєму стилі, за словом в кишеню не полізла. 

– Ти бач яка, з характером! А дарма! Я б тебе пригрів на парочку ночей, а там, глядь, і з боргом щось вирішилося б! 

Макс не витримав, штовхнув двері і відразу ж, як магнітом, притягнув до себе погляди Ворони, “гостя” – масивного з короткою стрижкою качка в шкірянці в образі “Привіт з 90-х”, і ще одного, в джинсовому костюмі, що мовчки за ними обома спостерігав водянистими сірими очима без будь-якого виразу. 

– А ти хто ще такий? – спитав качок, явно не очікуючи в таку пору тут когось побачити. 

На хвилину у напівтемряві кабінету Ворони запала тиша. 

У фільмах всі такі герої, – подумав Макс, зробивши крок назустріч невідомості, – відразу кидаються в бій та розбірки, не спитавши, хто, що, куди й чому. 

– Зустрічне питання, – якомога байдужіше кинув у відповідь “шкіряному качку” і спіймав його погляд. Той нічого хорошого не обіцяв. 

– Не треба… – голос Ворони прозвучав тихо і з такими абсолютно новими для Макса нотками, що він на якусь мить розгубився. Однак… не розвернутись та не піти ж тепер, раз вже встряв. 

– Марія моя наречена. І її проблеми – тепер мої проблеми. – підібрав аргументи. Тепер Ворона не казала вже нічого, тільки злякано видихнула. 

– Марія?? – заржав “шкіряний”. – Її так сто років ніхто не називав! Ну наречений, так наречений! З тебе 5 кусків на п’ятницю! 

– Без проблем! Якщо аргументуєш, за що і нащо. 

– Ніфіга собі, який діловий! Аргументувати тобі? А більш нічого ти не хочеш? – гаркнув той і посунув на Макса всією своє горою м’язів і шкірянки. І Макс зрозумів: тут єдиний аргумент – вдарити першим, доки тебе не збили з ніг. Останнє, що подумав, “аби тільки тату не пошкодити!”, і першим вгризся кулаком у буквально кам'яне підборіддя качка. Той, не чекаючи такого, похитнувся, втративши рівновагу, змахнув руками, як старий млин лопастями. Не чекаючи, доки отямиться, Макс врізав ще раз, і ще раз, буквально відчуваючи, як незвична до таких перипетій, тріскається шкіра на руках. Сіроокий в джинсах ще не встиг вступити в бійку, як шкіряний отямився. І почувався явно непогано, судячи по гарному аперкоту* (Прим автора: у боксі – удар в щелепу знизу), який Макса ледь не вирубив. Однак він встиг відбити наступні і оглушити його кількома прицільними в ніс. Крізь пелену болю й туману в голові побачив, як сіроокий кидається на допомогу напарнику, але Ворона спритно огріває його чимось важким, здається, металевим стільцем, по голові.