4. Намалюй те, з чим мене асоціюєш 

Брати Заліські пили каву в затишній кав'ярні і притягували погляди жіноцтва до себе. Обоє були дуже схожі зовні і однаково привабливі: високі, широкоплечі, з правильним, хоч трохи і різкуватими рисами обличчя, темним волоссям і стильними, оригінальними, але все-одно схожими стрижками. Відрізняла їх лише ступінь виразного внутрішнього спокою. У Алекса цього добра було більше, однак Макс був більш стресо- і невдачо-стійкий. Він видався більш емоційним і енергійним, але практично не вмів здаватись. Аж настільки, що навіть закордонні хірурги не змогли остаточно скласти його зламану ногу, якою він продовжив грати у футбол на шкільному матчі і, попри складний перелом, таки забив свій переможний гол. Тепер він ледь помітно накульгував, і це давало ще одну можливість розрізнити братів. 

– Тобі не здається, що все це занадто? – відпиваючи прохололу вже каву, пильно глянув на брата Алекс. 

– Ти про тату? – абсолютно незворушно відповів питанням на питання Макс. 

– Про неї! Ти ж прекрасно зрозумів, що я маю на увазі. 

– Гарна дівчина. Що не так? Думаєш, мамі не сподобається? – зрозуміти рівень сарказму останніх слів міг лише той, хто був знайомий з панною Заліською особисто і знав, що слова “їй подобається” – вже самі по собі каламбур. Їй не подобався ніхто, за винятком кількох рідних людей. А щодо потенційних не те що наречених, а просто подружок синів – там про симпатію й мови не йшло. Тому і іронізував зараз Макс, певно вирішивши клин клином вибити. І при всьому незадоволенні цією аферою, Алекс брата чудово розумів. Це не лише його протест, а й можливість дати зелене світло на щасливе і спокійне особисте життя і йому, Алексу. 

– Слухай, вона, як зараз модно казати, прикольна. Не така, як всі, не ведеться на машину чи статус, і чудово підійде, щоб насолити мамі. По-моєму, комбо!

– А по-моєму, можна вляпатись, бро, по самі сам знаєш що. Ти дійсно тату зібрався робити? 

– А чому ні? Треба щось міняти в цьому нудному житті! 

Саме цей девіз і став рушійною силою, що змусила Макса рівно о шостій припаркувати своє авто біля чорних дверей тату-салону з оригінальною назвою “У Ворони”. Не Crow, а саме “Ворона”. Просто, і водночас з викликом. 

Звісно, їдучи сюди і маючи на руках візитівки Ворони, Макс встиг “пробити” по інтернету все, що зміг. Сам салон був зареєстрований на Марію Черненко. Незаміжня, 28 років, салоном керує вже 5, податки платить вчасно і досить немалі.

В соцмережах її не знайшлось, як і Ворони. Була лише сторінка салону в Instagram та ще кількох мережах. Серед фото задоволених клієнтів та татуювань її особистих майже не було. Принаймні Максу вдалося знайти лише кілька. На одному з них вона сиділа на покривалі на траві з маленьким хлопчиком, дуже схожим на неї. На фото очі світились таким теплом і щастям в обох, що Макс не витримав, зберіг світлину собі на телефон. “В неї є син, виходить? – подумав тоді. – Що ж, це пояснює її згоду на мою, м’яко кажучи дивну пропозицію”.

– Тобі доведеться зайти. Я на вулиці не працюю. – глузливі нотки в голосі дівчини змусили Макса різко озирнутись. Вона відкрила сильніше вікно, і зараз дивилась на нього відверто вивчаючи. Те, що просто сканує його очима, навіть не намагалась приховати. 

– Як скажеш. – в тон відповів Макс та штовхнув важкі двері. Вони відразу ж озвались мелодійним дзеленчанням так званого” магічного вітерця” – хенд-мейд цяцьки, що висіла на дверях. Тільки там де у звичайних цінителів таких речей були дзвіночки чи квіточки, у Ворони висіли чорні маленькі черепи. 

– Дуже мило! – оцінив Макс і оглянув салон. Не надто просторно, але всі меблі і речі функціональні і на своїх місцях. Темні важкі штори на вікнах майже не пропускали світло, однак його дежерелом тут явно було не сонце, а спеціальні лампи. 

– Роздягайся! – коротко наказала Ворона, застеляючи на стіл та крісло поряд з ним спеціальну антисептичну серветку. 

– Так відразу? Знайомитись будемо? – з викликом видав Макс. 

– Хіба в твоїх мріях! А в мене тут асептика. Тому піджак і взуття лишай там і візьми бахіли! 

– Як скажеш, – зовсім не образився за її різкість та виконав наказ. 

– Хороший хлопчик! – усміхнулась самими кутиками губ. – Сідай – вказала на застелене крісло. – Прайс: тату твого розміру без зайвих розмов – дві з половиною тисячі. 

– А з розмовами? 

– П’ять. 

– Домовились! – Макс дістав гаманець. 

– Чорт! – потемніло її обличчя. – Гроші – то найбурдніша річ! Якщо не хочеш інфекції, розрахуєшся потім. 

– Гаразд. Але тариф – з розмовами. 

– Без проблем! – Ворона щось уважно вивчала в коробці зі спеціальними фарбами. 

– Що будемо набивати? – врешті спитала. 

– Намалюй мені те, з чим мене асоціюєш! – не те щоб вразив, але точно здивував її Макс. 

– Ти настільки мені довіряєш? 

– Я тобі стати моєю дружиною запропонував, взагалі-то. 

– Дружиною – то не на все життя, а тату то серйозно… – протягнула останні літери, і враз змінила свою іронічність на зосередженість. – Хрін потім виведеш! – додала...

В кабінеті-салоні пахло хвоєю і трішки антисептиком. А ще – свіжою фарбою і легким, ледь вловимим парфумом Ворони, чи то пак Марії. Максу нестерпно хотілось звернутись до неї по імені, але він відчував: доки сама ним не назвалась, це робити не варто.