Розділ 15. Оксана

Новий день починається з головного болю та спогадів про поцілунок. Попри те, що Нестор пропонував забути про все, я не можу викинути з голови ситуацію. Мені досі соромно перед ним, перед Микитою і самою собою за слабкість. Навіть не можу зрозуміти свого вчинку та того імпульсу, котрий підштовхнув мене втнути таке. Можливо, причиною був надлишок алкоголю та стрес? В будь-якому випадку, мені хочеться вірити, що це звичайнісінька випадковість. Просто збіг обставин. Не ті люди, не  в тому місці, не в той момент. 

Аби хоч якось заспокоїти свою совість, я пишу Микиті повідомлення. Запитую, як в нього справи та які плани, щиро сподіваючись, що хоча б сьогодні у нього буде час на розмову по відеозв'язку. Я дійсно сумую за ним і надто гостро реагую на будь-які його слова та вчинки, забуваючи про головну мету наших з ним відносин. 

Впевнивши себе, що не все так погано, я вирішую вилізти з-під ковдри та прийняти душ. А потім приготувати сніданок на знак вдячності моїй подрузі, котра завжди робить це для мене. І звісно ж не забути зателефонувати до мами. 

Хоч я й намагалася ігнорувати матінку всі минулі дні, більше цього робити не можу. Адже сьогодні ввечері має відбутися та сама зустріч, де вона збирається представити мені мого нареченого. Від самої лише думки про це, мене починає нудити. 

Відганяю від себе потік негативних думок та прямую в душову. Контрастний душ повинен допомогти розслабитися та заспокоїтися. Я не можу ігнорувати проблеми. Варто їх вирішувати. І сьогодні я збираюся зробити саме це. Я піду на ту вечерю і покажу всім, що я не бажана наречена, а ходяча проблема. І хай матінка сама з усім розбирається. А погроз батька я не боюся. Лише відчуваю огиду від його дій та слів. 

Після душу, я насправді відчуваю деяке полегшення. І це неймовірно радує. Висушую своє волосся та збираю його у високий хвіст. Потім наношу на вії туш та фарбую губи прозорим блиском. На сьогодні вистачить й такого макіяжу. 

Стоп! Наш план! — подумки всміхаюся до себе, пригадавши, що ми вигадали із Зоряною. 

— Макіяж має бути яскравіший, — кажу своєму відображенню в дзеркалі й стираю блиск з губ. Ввечері цим питанням займеться Зоряна. — Ох же ж весело буде!

В піднесеному настрої, я рушаю на кухню та готую сніданок. Паралельно відписую на повідомлення Микити, котрий нарешті прокинувся і дав про себе знати. Потім пишу коротке повідомлення матері, обіцяючи прийти на ту кляту вечерю, наголошуючи, що роблю це лише через її натиск та погрози батька. Мати відразу ж телефонує, та відчитує мене, не підбираючи слів. Я слухаю у пів вуха, адже мені вже настільки байдуже, наскільки це можливо. Зрештою, вона замовкає та обіцяє забрати мене на таксі близько сьомої вечора. Я ж відмовляюся, адже моя поява має бути мега ефектною та обіцяю сама прибути до будинку її подруги. 

Зоряна з'являється на кухні саме тоді, коли я завершую розмову з мамою. 

— Доброго ранку, — промовляє сонливо. 

— І  тобі. Сідай, будемо снідати, — кажу та вказую на стілець. 

— Ого, ти готуєш. — Зоря відразу жвавішає. — Яка причина?

Я прикушую губу і чомусь пригадую вчорашній цілунок. Стенаю плечима, та змушую себе мовчати про справжні мотиви мого дивного настрою. 

— Захотілося віддячити тобі. — кажу, — І потім, ти ще маєш допомогти мені зібратися на зустріч. Я мушу виглядати ефектно. 

— Ооо… — протягує подруга. — Це ж сьогодні?

— Так. 

— Чудово.

Зоряна підморгує і ми обоє заливаємося сміхом. 

Після сніданку, я та Зоряна вибираємо мені одяг, серед того, що подруга та я маємо в гардеробі. А після вибираємо одну з найяскравіших перук, котрі залишилися у Зорі після тогорічного святкування дня Хелловіну. Приміряємо мій образ та вкотре за цей день заливаємося сміхом. У горе-нареченого буде інфаркт, не інакше. 

Ближче до вечора мені телефонує Микита. Ми майже годину, гарно та весело розмовляємо про все на світі, і хлопець обіцяє таки викроїти час та приїхати додому. Звісно, це влетить йому в копієчку, але мені вже несила чекати. Я дуже сумую за ним. І потребую моральної компенсації. Адже замість повноцінної двотижневої відпустки у двох, я отримую короткі вихідні. Печаль!

— Ти готова? — в кімнату заходить Зоряна і мені доводиться попрощатися з Микитою та йти вдягатися. 

— Майже. 

— То давай хутко, бо макіяж потребує чимало часу. Ти маєш встигнути.

— Біжу-біжу. 

Після двогодинних зборів, я при повному параді їду в таксі до будинку Переяславських. Таксист, чоловік середніх літ, косо подивляється на мене, стріляючи поглядом у дзеркало заднього виду. Однак, запитувати не поспішає. Мабуть, й не таке бачив у житті. Я ж задоволена собою та роботою Зорі, мрію побачити перекошені обличчя винуватців сьогоднішньої вечері. Ой, буде весело! 

Коли автомобіль зупиняється біля високого паркану та кованих воріт, я витягую з гаманця гроші та оплачую поїздку. Однак, виходити з машини не поспішаю. Все-таки мені трішечки боязко. Пишу повідомлення до Зоряни, в надії, що її слова підтримки підбадьорять і лише після того, як отримую порцію позитиву від подруги, виходжу. 

На вулиці прохолодно: морозець щипає за щічки й легені наповнюються морозним повітрям. Я вдихаю його, жадаючи загасити те полум'я, що розгорілося в грудній клітці. Не думала я, що можу бути такою боягузкою. Та мені не залишили іншого вибору.