Розділ 14. Нестор

Ще ніколи в житті я так швидко не їхав, як сьогодні. Здавалося, що летів, наче на крилах, тиснучи на педаль газу. Якщо завтра зранку отримаю лист з проханням сплатити штраф за перевищення швидкості, я не здивуюся. Вже не кажучи про те, що я два рази проїхав на червоне. Нерозумно, знаю. Та мене розпирає так, що не можу зупинитися. Хочу побачити Оксану вже. Хочу обійняти її, заспокоїти й нарешті зрозуміти, що трапилося. 

Роздумуючи про дівчину, я відчуваю дивні вібрації в грудній клітці. Щось, чого раніше я не відчував. І це до біса приємно, хоч трішечки й спантеличує. Ми ж практично незнайомці один одному. І ще ця різниця у віці…

Звісно, що десять років не так вже й багато. То не двадцять, і не тридцять. Однак, мене ця вікові прірва трохи напружує. Як мінімум тому, що Оксана може не розглядати мене в якості…

Хитаю головою та наказую самому собі перестати думати про таке. Між нами нічого немає, ми практично незнайомці, а я вже фантазую про те, чого може й не бути. Оксана, мабуть, заручена (хоча кільця я не помітив), та й у мене є Каріна. До речі, про мою коханку… Варто було б з нею завершити стосунки, котрі, мені більше не в радість. Аби тільки дівчина сприйняла це як належне.

Зупиняю авто біля будинку за вказаною адресою, котрий надіслала мені Оксана та глушу мотор. Кілька хвилин дивлюся на будинок, обдумуючи, чи правильно я чиню чи ні… та змінити рішення не встигаю, бо з під'їзду виходить Оксана. 

Дівчина повільно рухається в мій бік, виляючи стегнами. Цей рух змушує мене стиснути руку в кулак та відвести погляд. В грудині зароджується передчуття чогось нового і все тіло проймає, наче спазмом. 

Опинившись біля авто, Оксана дивиться на мене крізь скло, однак не поспішає відкривати дверцята. Можливо, вона теж вагається щодо свого рішення? Бо лишень дурень не зрозуміє до чого все йде. Нас тягне один до одного. І це настільки очевидно, що мені хочеться прискорити увесь процес і опинитися з нею в… 

Обриваю себе на думці та вискакую з авто. Я приїхав сюди, аби допомогти Оксані, вислухати та підтримати, а не користуватися її слабкістю. Можливо, вона посварилася з хлопцем, а вже завтра його пробачить і всі мої бажання  — дурна фантазія. 

— Привіт.

Опинившись навпроти дівчини, пильно роздивляюся її. Мені важливо знати, чи справді плакала вона.

— Ти як?

Підходжу ближче, аби відкрити дверцята авто. 

— Бувало й краще, — відповідає вона, обертаючись спиною до мене та відходить, аби я зміг відкрити ті кляті дверцята. 

— Хочеш поговорити про це?

Я завжди готовий вислухати, підтримати та за можливості допомогти тому, хто цього потребує. 

— Не впевнена… — вона стенає плечима, повертаючись обличчям до мене та сідає на пасажирське сидіння. Я з розумінням киваю у відповідь на її репліку й закривши дверцята, йду до свого місця. 

Всівшись в авто, я завожу мотор та виїжджаю з двору на центральну дорогу. Поки що не знаю, куди їхати, а тому повільно рухаюся по прямій. Оксана мовчить, розглядаючи дорогу перед собою, а я не наважуюся порушити тишу й зіпсувати усе своїми безглуздими запитаннями. Серце, чомусь, гучно лупасить в скронях. 

— Пробач, що витягнула тебе практично посеред ночі… — зрештою вимовляє Оксана, дивлячись на свої руки, котрі стискають край пальто. — Навіть не знаю нащо це мені… а тобі тим паче… 

Вона збентежена і сумна. І це мені зовсім не подобається. Бо в порівнянні з тією дівчиною, котру я зустрів на засніженій зупинці, ця — для мене зовсім чужа. 

— Якби я не хотів приїхати, то не пропонував би свою допомогу. 

Я кажу щиро. Так, як є. І сподіваюся, що Оксана зрозуміє мої наміри, котрих сам я ще не до кінця усвідомлюю. 

— Ти дуже хороший, — каже вона, зітхаючи. В кожному її слові відчувається біль та сум, так наче вона хоче сказати щось інше, однак не наважується. Значить, треба її підштовхнути до відвертості. І я знаю як. 

Я вирішую відвести Оксану в одне з моїх улюблених місць поблизу Львова. Туди, де з пагорба видніється все місто. 

— Виходь, — кажу, коли ми опиняємося на потрібному місці. 

Оксана дивиться на мене здивовано, однак виконує прохання. Я теж виходжу та беру її за руку, веду за собою до краю пагорба і показую всю красу. Панорама тут зачаровує. Особливо нині, коли все місто огорнуте пухнастою сніговою ковдрою та різноманіттям кольорових вогників. 

— Ого! — захоплено вигукує Оксана, і я її розумію. Самому до вподоби це місце. 

Я пропускаю її вперед, а сам стаю позаду та обіймаю зі спини за талію, притискаю до себе. Вона на мить завмирає, наче боїться моїх подальших дій та я її заспокоюю:

— Це просто дружні обійми. Я знаю, що зараз тобі це потрібно. — нахабно брешу, бо хочеться мені далеко не дружніх відносин, але не можу я отримати те, що хочу зараз. 

— Гаразд, якщо так… —  її плечі опускаються і вона розслабляється, дозволяє притиснути себе ближче та краще обійняти, — Бо у мене… бо я… — намагається пояснити вона те, про що я й сам здогадуюся. 

— Бо у тебе є хлопець. — договорюю за неї. —  Я здогадався. 

— Так. І ми з ним… — вона зітхає ображено якось.