Розділ 13. Оксана

Додому я повертаюся розлючена та втомлена. І все, що я зараз хочу, — банально, — напитися. Аби забути все те лайно, що раптово з'явилося в моєму житті завдяки батькам. Ну, як так можна? 

Мої стосунки з батьками ніколи ідеальними не були, ба більше — вони були далекими від того мінімуму, який я уявляла собі щоночі перед сном. Однак, я ніяк не могла подумати, що все стане ще гірше. Набагато гірше. І чому?

Щойно я переступила поріг квартири, як мій телефон завібрував. Говорити мені ні з ким зараз не хочеться, однак, то може бути Микита чи Зоряна. Ігнорувати їх не варто. Бо подруга й сама не в кращому настрої сьогодні, а коханого я не чула ще зі вчора. Він як завжди обіцяв написати після роботи, але забув. 

— Слухаю… — втомлено промовляю, зачиняючи за собою двері. У квартирі тихо та темно. Намацую рукою вмикач і відразу жмурюся від яскравості освітлення. 

— Привіт, Оксанко. — на тому кінці зв'язку весело промовляє Микита. Як же я скучила за ним! — Як ти? Вибач, вчора так втомився, що прийшовши додому, приліг і провалився в сон. Навіть не роздягаючись. Така запара ця робота. — Коханий говорить і говорить, а в мене сльози навертаються на очі. Ну чому він так далеко?

— Агов, Оксано! Ти тут?

Я зітхаю та витираю сльозинку, що скотилася по щоці. Присідаю на невисоку тумбу в коридорі та знімаю взуття. А слідом і верхній одяг.  

— Я тут. Просто… втомилася. — на силу промовляю. — Коли ти приїдеш? Ці вихідні чи наступні? 

Моє серце нестримно бажає, аби Микита приїхав додому. Я потребую його підтримки та турботи. 

— Оксанко… — протягує коханий і я вся підбираюся та затамовую подих. — Розумієш, ця робота… 

В мені прокидається злість. Хочеться виплеснути її на нього, але я стримуюся. Сварка з коханим нині ні до чого. Та й справжня причина моєї злості не він, а батько. І вся ця ситуація зі шлюбом. 

— Отже, не приїдеш. 

Не питаю, а констатую неприємний для мене факт. Лайно! 

Повільно йду на кухню та ставлю чайник, дістаю пакетик ромашкового чаю та кружку. Закидую пакетик в чашку та додаю меду. Хоча, більше хочеться відкрити пляшку вина і забутися на якийсь час про всі життєві перепитії. 

— Не можу я зараз. Багато завдань на роботі. 

— Але ж ти обіцяв. Хоча б на вихідні. У вихідні ти ж не працюєш?

В глибині душі я розумію, що не можу вимагати від нього кинути все і бігти до мене. Але ж, дідько, він так мені зараз потрібен. 

— Не працюю. Але є ще навчання. Хвости треба підтягнути. Та й я обіцяв одногрупникам допомогти з навчанням за окрему платню. — пояснює він. — Ти ж розумієш, люба, що мені треба налагоджувати тут зв'язки та мати друзів, якщо ми хочемо тут жити в майбутньому. Потерпи трішечки. 

Я зітхаю та відкладаю чашку. Дістаю бокал та вино. Відкриваю пляшку і наливаю собі трішечки. 

— Гаразд. Я зрозуміла. 

— Оксанко, не ображайся. Я ж для нас стараюся. — голос Микити звучить спокійно, рівно і мені чомусь здається, що йому зовсім не жаль, що ми не побачимося. Та я жену від себе противні думки, котрі, скоріше за все продиктовані моїм внутрішнім станом. 

— Я не ображаюся, просто… — не знаю, як сказати коханому про божевільну ідею мами і тата. Але й не розказати не можу. Особливо, після батькових погроз. — просто дещо трапилося і я…

Я не встигаю договорити, як Микита мене перебиває. 

— Вибач, люба, я мушу бігти, бо прийшов мій одногрупник і приніс нове завдання з роботи. Я зателефоную тобі завтра. Цілую, бувай. 

Микита промовляє все це швидко та бадьоро і не дочекавшись мого “бувай”, скидає виклик. Я спантеличено дивлюся на екран телефону і не можу зрозуміти, що щойно трапилося. 

Одногрупник прийшов? І що з того?

В моїй голові суцільна пустка. Хаос. Я не можу думати та просто набираю номер коханого та він не відповідає. Ані з першого разу, ані з п'ятого. Я лаюся та пишу йому повідомлення, сповнене тих гнівних слів, котрі я мала б адресувати татові, однак… в момент люті я не думаю, що роблю. 

Оговтуюся лише тоді, коли бачу значок “відправлено”. І зовсім не Микиті, а… Дідько! Лаюся подумки та поспішаю набрати інший текст, однак, не встигаю. Нестор телефонує. Дивлюся на ім'я на екрані й не знаю, що робити: відповідати чи… 

— Слухаю… — промовляю схвильовано. Як мені пояснити те повідомлення?

— Ксеніє, у тебе все гаразд? — голос Нестора звучить спокійно та рівно. Здається, він не образився на гучні слова, зрозумівши, що я помилилася адресатом. Принаймні, я на це сподіваюся. Бо якось не гарно вийшло. 

— Та-а-к… — відповідаю і беру до рук бокал. Випиваю його вміст одним махом і наливаю собі ще. Гірше вже точно не буде. 

— Впевнена? — запитує чоловік і мені хочеться сказати правду. Хочеться виговоритися та розказати про шлюб, погрози батька, дурну ідею матері. Мені так хочеться поділитися своїми переживаннями, та я себе зупиняю. Нестор не той, хто має мені підставляти плече та слухати мої плачі. У нього своє життя є.