Розділ 12. Оксана

Я знала, що ідея Зоряни погана. Вкрай погана і безглузда. Знайомити когось, ось так, ні сіло ні впало — нерозумно. І незадоволений вираз обличчя Нестора тільки підтверджував це. 

Чоловік був здивований, що я прийшла не одна (мабуть, варто було попередити його), і навіть зараз дивився так, наче я його підставила, а точніше, кинула під бронепоїзд. Бо моя горе-подруга вирішила розпитати його про все на світі. Треба воно їй?  

Спочатку Нестор ввічливо відповідав, обмежуючись короткими фразами, та чим більше Зоряна ставила питань, тим більше закипав. Я бачила, як його вилиці рухалися і зовсім не помітно, ледь-ледь, смикався кутик губ. Вочевидь, що лише гарні манери не дозволили йому заткнути мою подружку за пояс й просто піти, покинувши кафе. 

— Оксано, у тебе все гаразд? — це питання звучить зовсім несподівано і навіть, дещо спантеличує мене. 

Я не знаю, що хочеться відповісти — правду чи першу ліпшу брехню. Бо весь час, подумки, я повертаюся до сварки з мамою та розмовою з батьком, і це розриває моє серце на шмаття. Не легко буде пояснити їм мою позицію. А домовитися навряд чи вдасться. 

— Та… наче. — промовляю якомога впевненіше.  Сама в це, звісно, не вірю. Та що залишається? Лише сподіватися.

— Гаразд, якщо так. 

Чоловік наче вірить мені, і я трішечки розслабляюся, адже брехати не доведеться. Та й не люблю я це діло. 

І поки чоловік дивиться у свій телефон, котрий починає видавати звуки схожі на гудіння хрущів, я повертаю голову та дивлюся на Зоряну. Поглядом благаю її мовчати. Не варто знати Нестору про мою божевільну сімейку. Це не його проблеми. Це не його проблеми, як і не її. Однак, Зоряна мені подруга, а Нестор… просто пересічний знайомий. Навряд чи після сьогоднішнього дня ми ще коли-небудь побачимося.

На диво, Зоря не сперечається, лише згідно киває, і коли Нестор відкладає телефон назад на стіл, вона продовжує свій допит. 

В якийсь момент мені навіть стає смішно від її діянь, і не вимовно шкода чоловіка. Адже я винна в тому, що вона тут. Якби я пішла з нею в той клятий клуб, то подружка б підчепила собі когось і сиділа б нині вдома та страждала через чергового козла.

Але Нестор… він точно не такий. Я це відчуваю. Не знаю, як пояснити це відчуття, мабуть, інтуїція працює, але я впевнена, що Нестор той тип чоловіка за спиною якого завжди можна сховатися. З ним ти почуваєшся в безпеці, захищеною та можеш розраховувати на підтримку. Він не стане розкидатися обіцянками та давати марні надії. Він — людина слова. 

— А які дівчата вам подобаються?

Нам принесли замовлення, я відразу хапаюся за свій шмат торта і починаю поїдати його, та мало не давлюся тим куском, почувши від Зоряни таке. 

— Зорю… будь ласка… — шепочу, відчуваючи, що червонію. Мені соромно. За неї. Такої прямолінійності від подружки я давно не бачила і не чула. Невже Нестор так зачепив її? З першого погляду?

Секунди тягнуться наче хвилини й попри моє обурення на подружку, я, чомусь затамувавши подих, очікую на відповідь чоловіка. А в грудях шалено стукотить серденько. 

— Чи вам дівчата не подобаються? — продовжує Зоря. 

Нестор пирскає зі сміху і його обличчя, котре ще мить назад було дещо суворе, тепер випромінює захоплення та подив. Чого більше, не встигаю осягнути, адже над нами, раптово нависає чиясь тінь. 

Я підіймаю голову до верху й з подивом дивлюся на прибулого. Звідки він тут?

Зоряна теж звертає увагу на тінь і підіймає голову. 

Катастрофа! — проноситься в моїх думках і вже наступної миті вона стається. 

— О, ти і тут мене знайшла. Шпигувала, зізнайся? — їдким тоном промовляє Давид, показуючи ідеально відбілені зуби. 

Я затамовую подих, і намагаюся вхопити подругу за руку. Знаю, що вона не стримається і вчинить дурню. Однак, я не встигаю за нею і вже в наступну мить вміст її чашки летить на білосніжну сорочку викладача. 

— Погань! — викрикує подруга та вискакує з-за столу, тікаючи геть з кафе. Я, звісно ж, біжу слідом, на ходу викидуючи кілька купюр на стіл. 

— Вибач, мушу йти. — промовляю до Нестора, котрий шокований не менше мого, — Ще раз дякую за все. 

Я вибігаю з кав'ярні та кручу головою в пошуках подруги. Але її слід зник. Куди вона могла піти? Перелякана, я кидаюся шукати її, розпитуючи людей, що трапляються на моєму шляху. Знаючи Зоряну, я впевнена, що вона десь плаче в кутку, а то й гірше.

Ну звідки взявся там той Давид? І нахіба підійшов до нас? Не міг проігнорувати? Покидьок!

Захекана та трохи втомлена, я все ж таки знаходжу подругу. Обіймаю її.

— Все буде добре, Зорю. Не плач. 

В подруги очі червоні та повні сліз. А ще, вона тремтить. 

— Ти гарно впоралася. І дорогущу сорочку зіпсувала. 

Подруга хнюпить носа. 

— Мало йому! Треба було ще туфлі зіпсувати. — каже з надривом. 

— Якби зіпсувала туфлі, він би вмер на місці. Це ж Гермес, мати його. 

Зоряна всміхається крізь сльози та витирає вологі щічки.