Розділ 11. Нестор

Щойно дочитавши повідомлення від Оксани, вирішую відписати та погоджуюся на зустріч. Чимось ця дівчина зацікавила мене і не хочеться втрати можливість поспілкуватися з нею ще раз. Можливо, ми станемо хорошими друзями? Адже вона дуже проста та щира у спілкуванні. Звісно, коли не злиться й не показує свій норов. Але і тут, гадаю, можна знайти компроміс. 

— Ти кудись йдеш? — в коридорі зіштовхуюсь з братом. Він виглядає стурбованим. Невже сприйняв слова матері так серйозно? 

— Так. Іду.

Я проходжу повз, не розказуючи деталей. Знайомити брата з Оксаною не збираюся, бо він, ловелас, задурить дівчині голову і не буде у мене подружки. Він це всіє, я знаю. Не одну так з розуму звів. Успіху брата серед жінок я не заздрю, але іноді дратує, що він все псує заради однієї ночі. Варто лише згадати скількох моїх та своїх же однокласниць і одногрупниць він звабив та кинув. А потім всі ці дівчата приходили до мене плакатися та жалітися, так, наче я міг змусити його змінитися. 

— Куди? — все-таки не відстає він. 

Опинившись біля шафи, взуваюся, а потім витягую з неї своє пальто та надягаю. 

— На зустріч. 

— З ким? 

Його наполегливість іноді вражає. 

— Краще б ти допоміг у справах фірми, аніж задаєш мені ці всі питання. 

Кажу прямо, бо знаю, він не образиться. Але хоча б відстане на якийсь час. 

— То ти на побачення йдеш?

Я закочую очі та відмахуюся від брата, шукаючи по кишенях пальто, де закинув ключі від його автомобіля. 

— Так, на десять побачень одразу. 

Знайшовши ключі, відкриваю двері квартири та виходжу. Брат чомусь іде слідом. 

— Я з тобою. — каже, заходячи зі мною в ліфт. Я й не помітив, що він встиг перевдягнутися., — спортивні штани та футболку він змінив на штани класичного крою та сорочку, —  і тепер виглядає так, ніби це він йде на побачення, а не я. Хоча і я на побачення не йду. Тьфу, ти! Збаламутив воду!

Ліфт швидко доставляє нас на перший поверх і ми разом виходимо з під'їзду. 

— Чого ти ув'язався за мною? Своїх справ не маєш?

Мені третій лишній на зустрічі з Оксаною не потрібен. От зовсім. 

— Не маю. — йдучи слідом до автомобіля. — За одно пригляну за тобою, аби не напартачив. 

Я розблоковую дверцята та всідаюся за кермо, навіть не думаючи віддавати ключі братові. Не люблю бути на пасажирському сидінні. 

— Що? 

Брат пристібає пасок безпеки та лукаво усміхається. Хоча ще мить назад був задумливий та стурбований власними проблемами.

— Що ти городиш? — запитую, хоча й сумніваюся, що хочу знати відповідь. 

Поки брат збирається з думками, аби мені розказати свої божевільні ідеї, а я впевнений, що вони саме такі, я вставляю ключ та запалюю двигун. 

Вже через мить ми мчимо по засніженому місту. Воно нині доволі гарне та затишне, адже сніжна погода створює казкову, магічну, картинку. А хто не любить казку? 

— Ти не вмієш спілкуватися з дівчатами. — зрештою випалює цей балабол. 

— А ти у нас прямо-таки знавець сердець дівочих. — я сміюся про себе, адже знаю про репутацію брата. І мені здається, що вона біжить попереду нього. Та для більшості дівиць, що дивно, це не перешкода. 

— Ще жодна не пішла від мене не задоволеною. — каже, потираючи рученята. Тягнеться ними до приймача та включає першу ліпшу радіостанцію. 

— Тільки з розбитим серцем, марними надіями та… 

Брат кривиться, бачу це краєм ока та жаліти його не збираюся. Він сам винен у тому, що коїть і має бути більш відповідальним. Адже кожна дія має наслідки. І хто зна, можливо ідея матінки його оженити таки дасть свої плоди. 

Решту дороги ми мовчимо, занурені кожен у свої думки. Не знаю про що там обмірковував брат, та я був легко стривожений зустріччю з Оксаною. Сам не знаю чому, але відчував легкий щем в грудині та неймовірне бажання побачити дівчину. Хоча й бачилися ми лишень вчора. Та я навіть без Каріни так не нудьгую, як без… 

Стоп, зупинися Несторе! — наказую подумки сам собі, адже знаю до чого можуть призвести такі роздуми. А мені зайві фантазії не потрібні. 

— То ти скажеш з ким зустріч? — таки не витримує брат і знову допитується, коли ми під'їжджаємо до торгового центру. Я поглядом шукаю вільне місце для паркування. 

— Слухай, може ти погуляєш, поки я вирішую свої справи? 

Який приставучий!

— Вона така особлива?

Ми виходимо з авто і направляємо у бік центру. Вітер трішечки стих і тепер ще приємніше знаходитися на свіжому морозному повітрі. Я був би не проти прогулятися. 

— А може це не вона, — кажу стишено. Брат починає мене дратувати, адже досі не зрозумів, що я не хочу йому розказувати про свої справи. Ми звісно дуже близькі та ділимося усім. Але цього разу, я не хочу. — Наче не маленький вже, а бісиш так само. — додаю в кінці.