Розділ 9 Нестор

Вранці, а точніше о восьмій, я мав вже виїхати зі Львова, аби в обід напевно дістатися Івано-Франківська, однак, я банально проспав. Забув з вечора навести будильник, а мій любий братик не розбудив мене, як робить це, гівнюк, зазвичай. Бачте, саме сьогодні він вирішив мене пожаліти. Пожалів, негідник. 

Розуміючи, що я можу не встигнути на зустріч з постачальниками з Румунії, вирішую не снідати й прийнявши душ, відразу їхати. Та тільки-но я виходжу з багатоповерхівки й бачу своє авто — знаходжу сюрприз — у машини спустило ліве заднє колесо. Запасного колеса у мене немає, а отже, доведеться брати машину брата. 

Дістаю телефон з кишені пальта та телефоную молодшенькому. Різниця у нас звісно не велика — всього два роки, але для мене й цього достатньо, аби бісити його цим. Особливо добре ця насмішка спрацьовувала в дитинстві, коли ми ще були під контролем батьків і моє — та йому немає шістнадцяти (вісімнадцяти) ламало всі плани братика. 

Сміюся про себе, пригадуючи наші хлопчачі перегони. Нам було весело, а батькам — не дуже. Їм часто доводилося розтягувати нас по кутах після чергової сутички. Ми могли не поділити абсолютно будь-яку дрібничку: від іграшки до дівчини, котра сподобалася на дискотеці. І частіше за все, бійки затівав якраз брат, бо любив взяти те, що було моє, або посягнути на моє. Благо, ми виросли й дитяча заздрість залишилася в минулому. Зараз, у нас гарні відносини. Можна казати, найкращі, які могли коли-небудь бути. 

 Коли молодший відповідає, пояснюю ситуацію та прошу дати ключі від його ауді. Брат скрипить зубами й наче стара бабка бубнить, що я пошкоджу його лялечку. Але вже через п'ять хвилин він з'являється переді мною. Розпатланий, сонний і з ключами в руках.

— Якби ти мене розбудив, то я б встиг і запаску придбати та виміняти й поїхати на своїй. — пояснюю йому, хоча не повинен. 

— Тільки б крайнього найти. — сонно бурчить.

— Тобі шкода? 

Брат закочує очі, наче панянка і я чомусь пригадую Оксану. Вона так само робила кілька разів після моїх невдалих жартів. Дивно, що вона ще не телефонувала, хоч обіцяла. А може обманула? Хоча, що мені до того? Я не маю потреби в її грошах. А поміг, бо сам винен. Та й шкода її банально стало. 

— Будеш винен. — каже, сунучи ключі мені до рук. Потім розвертається та поспішає у під'їзд. 

— Не більше, аніж ти мені. — кричу йому в спину та натиснувши на кнопку розблокування дверцят, поспішаю до ауді. 

Машина брата й правді справжня кралечка. Новенька, червоненька, спортивна. Кожен другий мріє про таку. Звісно, що ця ауді не “testarossa” від феррарі(1), однак краще, аніж такі сякі вітчизняні авто. На жаль, розвиток автомобільної промисловості у нас на слабенькому рівні. Шкутильгає. 

В автомобілі, на диво, приємно пахне. Мабуть, брат їздив на сто і машину почистили, бо зазвичай, тут тхне мільйоном ароматів жіночих духів. Мій брат, хоч йому вже тридцятка стукнула, досі не може, як то в народі кажуть “нагулятися”, й щотижня їздить в клуб.  Не знаю, як йому вистачає сил на це після довгого робочого тижня, бо я б не зміг. Клуби — не моє. Хіба що на особливі свята. 

Щойно виїжджаю за місто, мене очікує новий сюрприз — якийсь мудак вирішує підрізати мене й мало не чіпляє правим крилом лівий бік ауді брата. Я лаюся на чому світ стоїть та проклинаю горе-водія. Ну хто їм права роздає?

Оговтавшись від інциденту, котрого вдалося уникнути, видихаю та набираю номер секретарки. Вона мала забронювати столик в ресторані для зустрічі з постачальниками. Вирішую відразу їхати туди, аби не спізнитися. 

— Олесю Вікторівно, а який ресторан ви обрали? — я їй радив знайти найкращий, який зможе, але в них буває туго з бронюванням в зимовий період — надто багато свят. 

— Ренесанс, той що в центрі. Проте… — її голос чомусь тремтить й вона майже пошепки додає, — проте, зустріч скасували. Я саме збиралася вам телефонувати. 

— Що? 

Інстинктивно тисну ногою та гальмо і машину теліпає наче у неї припадки. Позаду чую сигнали клаксона. Лаюся та повільно з'їжджаю на обочину. Що за день сьогодні? 

Відстібаю пасок безпеки та виходжу з авто. Лють в мені кипить. Я кілька місяців потратив на цих постачальників, а вони просто взяли й скасували зустріч. Чому? Та ще й в останній момент. Лаюся подумки та повертаюся до розмови з Олесею Вікторівною. 

— Коли вони телефонували? — запитую дещо знервовано.

— Хвилин десять назад. — повідомляє секретарка. — Я одразу хотіла дзвонити вам, але прийшов кур'єр і я забарилася трішечки. 

— Повідомили через що зустріч скасовано? — сумніваюся, що хтось повідомляв би таке звичайній секретарці, але ризикую запитати. Хоча, й так доведеться дзвонити та вимагати пояснень. 

— Ні. Просто сказали, що зустріч скасовано і просили передати цю інформацію вам. 

Дідька лисого! 

Моєму обуренню немає меж, адже доведеться екстрено шукати нового постачальника деревини. Інакше, ми в прольоті. Господи, навіть думати не хочу скільки доведеться заплатити замовнику, якщо ми вчасно не виготовимо йому ті кляті меблі. 

— Гаразд, дякую за цю інформацію. — кажу й скидаю виклик. А тоді телефоную батькові, аби поділитися новинами та ощасливити його.