Розділ 8. Оксана

Якби Зоряна нині щось пила, то вона б точно вдавилася своїм напоєм, аж так здивували подружку мої слова. Від несподіванки вона навіть прочинила рота та вимовити бодай щось не поспішала. 

— Заміж?

Опанувавши вихор думок в голівоньці дещо спантеличено запитує Зоряна. Вона, як і я, не вірить в таку витівку моєї неньки. Хоча, мене б вже мав навчити гіркий життєвий досвід, що з моєю мамою можливо все. І навіть те, що в поганому сні не побачиш. 

— Так. Саме так. 

Я не поспішала давати розгорнуту відповідь на питання подружки, аби не ошелешити її ще більше й раптом не викликати припадок — чи то сміху, чи то гніву. Зоряна, як і Микита, не надто любила моїх рідних. Точніше, вона їх просто не розуміла. Адже сама, бувши п'ятою дитиною, отримувала куди більше любові та тепла від своїх батьків, аніж я. І це при тому, що вони у неї люди простих професій і пів життя гарують на роботі, аби забезпечити всіх необхідним кожну дитину.  

— Ти ж жартуєш? — Зоряна нарешті відлипає від плити біля якої стояла та присідає знову на стілець. Нахиливши голову на бік вона зіщулює очі та пильно роздивляється мене. — Скажи, що ти жартуєш… — на видиху додає вона. 

Я ж зітхаю, хитнувши головою. 

— Я б хотіла, але правда нині дуже жорстока. 

Прикривши повіки, Зоряна глибоко вдихає. Здається, що вона подумки готується якомога лагідніше прокоментувати дану ситуацію, й знайти слова підтримки. Вони, до речі, мені були вкрай необхідні, адже я поняття не маю, що робить. Відмовила то мамі я файно, з розмахом і скандалом, але вона мене не почула. Та й батькові вочевидь все розказала і тепер вони обидві тиснутимуть на мене, граючи на почутті любові. Якби там не було, а батьків не обирають і я своїх любила. По-своєму, але любила. 

— І наречений, я припускаю, не твій Микита? 

Я вкотре хитаю головою, прикушуючи нижню губу. Від абсурдності ситуації хотілося і плакати, і сміятися водночас. Чого більше хотілося, я не знаю. Але те, що мене підкидує на емоційних гойдалках ось вже другу добу — факт. 

— Гадаю, що нам потрібно щось міцніше, аніж кава. 

Зоряна встає зі стільця і знімає з плити турку в котрій встигла википіти наша кава. Турка разом з вмістом, що там залишився летить до раковини, вдаряється об її стінки й падає вниз. Точнісінько так само, як і моя впевненість, що мені вдасться переконати батька не йти на поводу у матері.  

Кидаю погляд на свій телефон і з острахом беру його до рук. Розблоковую екран та бачу нову порцію повідомлень від мами. Але не читаю їх. Кілька дзвінків від неї ж, теж ігнорую. 

Не встигаю я набрати повідомлення до Микити, як на мить на столі з'явилася пляшка вина та два бокали. 

— Може не треба, Зорю? — я була не проти випити й розслабитись. Але ж подрузі незабаром на роботу, і їй то зайве. — Тобі ще працювати сьогодні. 

— Нічого. — махає рукою вона. — Мені на другу зміну. Та й від одного бокалу червоного мені нічого не буде. Решта ж для тебе. 

— Гаразд. 

До вина Зоряна витягає шматочок сиру та шинки, котрі нарізає та викладає на тарілці. А я, згадавши, що маю заначку солодкого, швиденько йду в кімнату по плитку шоколадки з горішками. Якщо святкувати чи радше — оплакувати — мою важку долю, то лише так — зі смаколиками.  

— Можу поцікавитися кого обрали тобі за гідну партію?

Фразу “гідна партія” Зоряна вимовляє з певною інтонацією, максимально імітуючи мою матінку. 

У мене аж дух перехоплює. Бо я наче й справді чую материн голос. 

— Хіба я знаю… — зрештою розвожу руками, проганяючи марево. Чи радше, кошмариво. 

— Як то?

Зоряна випинає гарненьку чорну брову. 

— Нас ще не познайомили. — зізнаюся я. — Але матінка обіцяла все влаштувати найближчим часом. Попри те, що я не погодилася на цю безглузду авантюру. 

— Гадаю, що твоя думка в цьому питанні її не цікавила. 

— На жаль…

Правда була такою, що матінка й не розглядала можливості моєї відмови, адже для неї цього не існувало. Не могло існувати. 

— І що збираєшся робити? 

В моїй голові досі немає жодної, бодай кволої та ідейки, як вибратися з цього болота під назвою “сімейна драма”, але я щиро сподіваюся, що вихід знайдеться. Бо я не хочу заміж за старигана. Та за будь-кого іншого, окрім Микити. Я його кохаю. 

— Якби ж я знала. 

Зоряна зітхає, випльовує з рота кілька лайливих слів і йде мене обіймати. Ми сидимо так якусь мить, зажурені, а потім подруга каже:

— А може тобі варт зустрітися з цим кандидатом в чоловіки? 

— Нахіба?

Подруга вертається на своє місце та доливає мені вина в бокал. 

— Побачиш, хто він, дізнаєшся про нього, його сім'ю, цю мамину подругу. І влаштуєш їм ідеальне сватання. 

Зоряна уїдливо усміхається. Щось задумала? Ой, щось таки дуже гидкеньке. 

— Вважаєш, що я зможу його не вразити та відбити бажання на мені одружуватися?