Розділ 7. Оксана

Дорога до Львова, на вдачу, виявилася не такою вже й засніженою. Здається, що за ніч комунальники зуміли розгребти замети й забезпечити автомобілям легке пересування. Я була цьому невимовно рада, адже так хотілося повернутися у свою орендовану квартирку, прийняти душ та закутавшись в теплий плед, сидіти з моєю подружкою Зоряною та теревенити про все на світі. 

Звісно, першим і найнагальнішим питанням, котре мені боліло і тривожило мене була сварка з мамою. І обговорити це я могла лише з Зоряною. Вона єдина, кому я могла довіритися, крім Микити звісно, але тривожити хлопця нині не хотілося. Він і так недолюблював моїх батьків, хоч і рідко висловлював свої почуття, та я знала — вони не порозумілися. 

Провина здебільшого в цьому була моїх родичів, адже вони навіть не намагалися пізнати Микиту й відразу клеймили його статусом “жебрак”, а сам хлопець, відчувши прохолоду у спілкуванні, ніяк не намагався покращити стосунки. Зрештою, він сказав, що жити він буде зі мною, а не моїми батьками і їхнє ставлення його не цікавить. 

На початку наших з Микитою відносин я намагалася якось покращити його спілкування з моїми батьками, та вони не захотіли йти на поступки. Хлопець їм відверто не подобався, але що саме, окрім відсутності багатства, їх не влаштовувало, я так і не дізналася. Зрештою, я втомилася сперечатися з ними й ми більше ніколи не проводили час разом. 

На жодні свята чи ювілеї батьки не запрошували Микиту, а я й не наполягала. Мені набридло вислуховувати їхні тиради про те, що він — погана партія і мені варто звернути увагу на нащадків таткових друзів. Всі ті хлопці, котрих мені презентував тато, були, м'яко кажучи — безнадійними, хамовитими, зарозумілими мажорами. І єдине, що їх цікавило — це в якому клубі провести найближчий вечір. У них було нуль амбіцій, прагнень та мрій. Та й навіщо вони їм, адже хлопчики й так були в “шоколаді”, народившись з золотою ложкою в зубах. 

— Тебе щось тривожить? — спокійний тон Нестора прозвучав десь на периферії. Я так заглибилася в власні переживання, що й забула, що ми досі мчимо по засніженій дорозі до Львова. 

— З чого ти це взяв? 

Я засовалася на сидінні, обираючи більш вигідну позицію. Сидіти стільки годин поспіль в одному положенні ставало дедалі нестерпніше, але принаймні мені не було холодно. В маршрутці я б не мала такого комфорту, як в автомобілі Нестора. 

— Ти насупилася. — зазначив він, — І не відповіла на жодне з моїх питань.

Я повернула голову й глянула на чоловіка. Він все так же спокійно вів авто, акцентуючи свою увагу на дорозі. 

— Хіба? 

Мені не вірилося, що я настільки втратила зв'язок з реальністю, що не почула його. 

— Звісно. 

— Вибач. То про що ти питав?

Мені не хотілося розказувати Нестору про мої сімейні проблеми. Гадала, що це як мінімум не має його турбувати, як максимум — я йому ніхто і таке не розповідають першому зустрічному. 

— Я питав, де ти навчаєшся. 

Навчання… ще одна з болючих тем… 

Мені так остогидло вивчати юриспруденцію, що одна згадка про пари викликала у мене відчуття безвиході. Однак, я тягнула, як могла. Заради батьків, та власного спокою. 

— На факультеті права та міжнародних відносин. — і з матеріалу, який ми вивчали, мені подобалися —  іноземні мови. 

— Ого. 

— Здивований?

Мабуть, я не складала враження інтелектуалки, чи бодай дівчини, яку цікавлять серйозні професії та науки, що зрештою, недалеке від правди. Мені більше хотілося вивчати творчі професії. Та хто б мені дозволив? Правильно, ніхто. 

— Тільки не ображайся, — він лише на мить кинув на мене погляд й швидко повернув свою увагу до дороги. — Але мені чомусь здалося, що ти творча особистість і ці всі закони, правила та норми зовсім не про тебе. Та людям властиво помилятися. 

— Я не ображаюся. — мене порадувало те, що Нестор, не знаючи мене, зумів побачити частинку мене справжньої. Або ж просто вгадав. — Перше враження часто буває хибним. 

— Як і друге, третє та десяте. — більш серйозним тоном сказав Нестор. 

— А інколи й життя не вистачить, аби пізнати когось. — додала я, — А з кимось вистачить й кілька годин спілкування, аби порозумітися. Це життя, і воно до біса непередбачуване. 

— Цим воно і являється таким цінним і прекрасним. 

Ми обоє гучно розсміялися. І це було напрочуд приємно, оттак от просто та невимушено спілкуватися. Ще вчора я б не повірила в таку можливість, пригадуючи нашу зустріч.

— Так, чому ж право? 

Я опустила погляд на свої руки, котрі імпульсивно зімкнула докупи, впиваючись нігтиками в долоні. Розказати правду чи вигадати щось? Я не знала, як вчинити. 

— Ти фанатка серіалів про судові засідання? 

Я хмикнула під ніс і хитнула головою. 

— Якби ж то… все набагато банальніше. — зрештою, що поганого в тому, аби сказати все, як є. — Мої батьки хотіли, аби я стала юристом, тому обрали для мене саме цей факультет.

— А чого хотіла ти?