Розділ 6. Оксана

Вранці прокидаюся та першим ділом поспішаю до вікна, аби роздивитися скільки снігу намело там за ніч. Щиро сподіваюся, що хурделиця закінчилася і є шанс, що вже сьогодні я буду у Львові. Інакше… навіть думати не хочу про те, що мені доведеться стирчати ще кілька днів у Івано-Франківську. 

Я нічого не маю проти самого міста, і більш ніж впевнена, що воно мені навіть сподобається. Однак, бути тут одній та без грошей не дуже хочеться. Як зловживати щедрістю Нестора. 

Так, цього нестерпного незнайомця звати Нестор. Хто б міг подумати, що в наші часи ще хтось так називає дітей. І коли вчора, за вечерею, він нарешті представився, я не повірила. Гадала, що то черговий його жарт і навіть бовкнула дурницю. 

— Мене звати Нестор. — сказав він, та простягнув руку. Я за нею вхопилася і злегка потиснула, бо моя рука практично втопилася у його широкій та теплій долоні. 

— Як? Нестор? Літописець чи що? — усміхаючись запитала, гадаючи, що він просто жартує. Вкотре. Або ж, не бажає називатися своїм справжнім ім'ям. 

— Ні, батько Махно. — зашкірився він, а я замислилася. Хто це? 

У школі я не любила історію, і вивчала її лише заради того, аби отримати гарну оцінку та порадувати матінку. І якщо це якийсь історичний персонаж, то я про нього ні сном ні духом. А може, це якийсь сучасний блогер? Я не слідкую за такими людьми, то цілком можливо, що й не знатиму його, навіть, якщо чоловік переді мною і є цей Махно. 

— Оооо… — протягнув Нестор чи як його там, — Як все запущено. А я гадав, що нинішня молодь більш патріотично налаштована. 

— Тобто, молодь? Мені давно не вісімнадцять. 

Я звісно не сорокарічна жіночка, але й на підлітка давно не схожа. Невже, він подумав, що я ще школярка? Сміх. 

— Та невже? — щиро здивувався Нестор та потер потилицю. — А я гадав, що ти молодша за мене так на років п'ятнадцять. 

Що? П'ятнадцять? Тоді це ж скільки йому? Тридцять три? Овва…

— Отже, різниця все-таки є. 

Він похилив голову на бік й з цікавістю почав розглядати мене. Благо, це тривало не довго, адже саме в цей момент прийшла офіціантка, аби прийняти у нас замовлення. Я вхопилася за меню, як за рятівну соломинку й чи то від голоду, чи то від хвилювання, замовила собі і перше, і друге і десерт з чаєм. Спам'яталася лише тоді, коли дівчина, забравши у нас теки з меню, пішла собі. Змінювати замовлення було вже пізно, і залишалося вірити, що Нестора не злякає мій апетит. 

— Так, різниця є. Але не п'ятнадцять, як ти це собі уявляв, а лише десять. 

— Ну, хоча б повнолітня. Радує. 

Я не стала питатися, що саме він мав на увазі, і просто проігнорувала цю репліку. Почуття гумору у Нестора було своєрідне і тільки він знав, де там жарт, а де правда. 

— То тебе насправді звати Нестор? — уточнила я.

— Так, звісно. 

Він не жартував. 

— А мене звати Оксана. Друзі називають іноді Ксенька чи Ксенія. 

— Гарне ім'я. Тобі пасує. — сказав Нестор, посміхаючись кутиками губ. 

— Дякую. 

Саме в цей момент нам подали перші страви й ми з неабияким апетитом накинулися на них. Виявляється, зголодніли добряче, і я, і він. Хоча, до мого голоду додавалося ще дивне хвилювання в грудині, чимось схоже на дотик метелика. 

— Отже, ти зі Львова? — Нестор вирішив, що саме час більше дізнатися один про одного й не соромився розпитувати все, що його цікавило. 

— Так. А ти звідси? 

Він хитнув головою.

— Ні, я теж зі Львова. Але Івано-Франківськ — це місто дитинства моєї мами, тут жила моя бабуся з дідусем. Я часто сюди приїжджав і коли виріс, купив собі квартиру. Та й бізнес тут започаткував разом із братом. 

— Цікаво. А чим ти займаєшся? 

З вигляду Нестора можна було припустити, що він якийсь банкір чи юрист. Адже був вдягнутий доволі стильно та лаконічно, зібраний та охайний. 

Або ж у нього є дівчина чи дружина, яка на нього нині чекає, поки він мене тут розважає. — ця здогадка змісила внутрішньо напружитися. Адже це могла бути правда. Кільця на пальці, звісно ж, немає. Але не всі чоловіки носять обручки. А вік у Нестора якраз такий відповідний, аби бути давно одруженим, сім'янином. 

— Всім по трохи. — відповідь мене не задовільнила, та запитувати двічі не стала. Можливо, він не бажав розмовляти про справи з чужими. Зрештою, яке це має значення, адже вже завтра наші шляхи розійдуться назавжди. 

Решту вечері ми обговорювали те, як будемо повертатися до Львова. А також обирали мені найдешевший та найближчий готель. Нестор не хотів бронювати номер де попало, та я настояла на своєму — не було сенсу тратитися на одну ніч. Він і так мав оплатити вечерю та відвести мене до Львова. Того мізеру, що був у моєму гаманці не вистачило б і на один салат в ресторані, де ми знаходилися. Хоч як я не намагалася вмовити чоловіка поїсти у звичайній кафешці, мене слухати не стали. Зрештою, голод переміг і я поступилася. 

Після вечері Нестор відвіз мене до готелю, провів до номера та давши свій номер телефону, попрощався і пішов. Ми домовилися зустрітися вранці, поснідати та вирушити в дорогу. Якщо, звісно, дозволятиме погода.