Розділ 5. Нестор

Ну от що за дівиця? І звідки вона тільки взялася на мою голову? Нащо взагалі її підібрав? Хотів побути хорошим та допомогти, а в результаті зробив лише гірше собі. Заробив собі мороку на голову та пригоди на одне місце. І де тепер шукати цю нещасну? 

Не встиг я й оком моргнути, як дівчина зникла, наче її й не було. І вперте ж самовпевнене дівчисько звинуватило мене казна в чому і навіть не захотіло вислухати. Невже вона гадає, що я спеціально завіз її не туди? А сенс мені з цього?

Гнівно видихаю та йду в бік під'їзду. Нехай сама розбирається зі своїми проблемами, раз така доросла та незалежна.  Мене це не цікавить. Ніскілечки. 

Та чим ближче, я підходжу до під'їзду свого будинку, розумію, що просто не можу залишити все, як є. Я не такий негідник, яким вона мене вважає. Та й совість буде гризти, якщо з цією нещасною щось та трапиться. 

Лаюся собі під ніс, та зробивши різкий поворот, рушаю у бік виїзду. Сподіваюся, що вона далеко не пішла і стоїть на найближчій зупинці, в очікуванні автобуса щастя. Однак, мене очікує розчарування, коли доходжу до зупинки. Довкола чимало людей снують, але дівчини ніде не видно. Лаюся і вертаюся до свого автомобіля. Сідаю за кермо та планую проїхати пару кварталів, спочатку в один бік, а потім, в інший. Щиро сподіваюся, що вона не забрела кудись, де малолюдно та темно. 

Поки кружляю містом в пошуках пропажі, у мене дзвонить телефон. Каріна. Зітхаю та після кількох секунд роздумів, все-таки відповідаю. Сподіваюся, вона не образиться, що я не прийду. 

— Котику, привіт. Ти де? — весело лепече дівчина. Знаю, що обіцяв бути сьогодні на вечері з її подружками, але у світлі останніх подій, мені вже нічого не хочеться. Дорога мене вимотала, як і довгі переговори, а тут ще й ця навіжена незнайомка. 

— Я ще в дорозі. Застряг, вибач. — кажу в надії, що вона не образиться і все зрозуміє. Зрештою, Каріна у мене велика розумничка. Стримана, зібрана, ввічлива і ще до біса сексуальна. Останнє, відіграє чималу роль у наших стосунках, адже я не підліток, аби очікувати місяцями на інтим, чи бронь боже, випрошувати його. Та й в моєму віці, коли тобі за тридцять, вже хочеться якогось розуміння, стабільності, спокою.

— Ну, як так, котику. — розчаровано промовляє вона. — А я так чекала, дівчат попередила. 

— Розумію, і мені справді шкода. Та не все залежить від мене, люба. Переговори затягнулися, а тут ще й хурделиця почалася. 

Каріна сумно видихає, однак не поспішає влаштовувати історику попри власне незадоволення. І за це я її безмежно ціную. Не люблю інфантильних дівчат, котрі на рівному місці починають сварку й не бажають йти не компроміси. Адже це зайва трата часу та тріпання нервів. Як своїх, так і моїх. 

— Не хвилюйся, зустрінемося наступним разом. Обіцяю. 

Я б волів не бачитися з її подружками, бо ненавиджу всі ці безглузді оглядини, але Каріна вже так просила, що не міг відмовити. Зрештою, вона не вимоглива і рідко коли щось вибагає. За що, я її безмежно ціную і ніколи не обділяю увагою. Я дарую їй квіти час від часу, купляю гарний одяг та білизну, запрошую на побачення у ресторани, якій їй подобаються і щороку вожу у відпустку на море. Минулого року ми були на Мальдівах, а цього, я планую вибратися до Домінікани. 

— Ну… — все ще розчаровано сопе в слухавку вона. — Добре. Хай буде наступний раз. Скажу дівчаткам, що ти затримався на підписанні нової угоди. 

— Так і було. — підтверджую я. Угода і справді була підписана й на неї я витратив чимало сил та часу. У наших нових клієнтів просто не було шансу мені відмовити. — Перепроси перед дівчатками за мене, а я вишлю тобі кілька тисяч на картку, аби ти змогла їх сьогодні гарно розважити, якщо мене вже не буде, як головної атракції цього вечора. 

Каріна задоволено дякує, і я розумію, що мінус одна проблема на цей вечір. Принаймні доти, поки дівчина знову не захоче нас познайомити.

— Почуємося завтра, як прокинуся. — додаю на останок й завершую виклик. Тепер, треба зосередитися на пошуку незнайомки. І чим швидше я її знайду, та відправлю до Львова, тим краще для мене. 

Пошуки дівчини займають ще якихось десять хвилин. На мою удачу, вона не зайшла в дебрі, а просто пішла в одному з напрямків вздовж головного шосе. Помічаю її на тротуарі неподалік однієї з місцевих іменитих кав'ярень. Дівчина стоїть і дивиться у напрямку закладу та заходите не поспішає, хоча навіть мені з авто видно, що вона змерзла і труситься. 

Під'їжджаю ближче та зупиняюся, відкриваю вікно, аби гукнути її та на щастя дівчина повертає голову у бік мого авто. 

— Залазь в машину. — кажу, киваючи головою у бік пасажирського авто. Та незнайомка не рушає з місця, а натомість демонстративно закочує очі та махає головою. 

— Давай швидше, а то замерзнеш і захворієш. 

— Я нікуди з тобою не поїду. — карбує кожне слово, підходячи ближче. Тепер я легко можу розгледіти її червоний ніс та щоки. 

— Бажаєш захворіти? 

— Мені не холодно. — Таки змерзла, але стоїть на своєму. До чого ж вперта! 

Я зітхаю та потираю перенісся рукою. Ну чому юні дівиці усі такі? Максималізм досі грає в одному місці, чи що?

— Я бачу, як тобі “не холодно”. Давай залазь. Посперечатися можна і в автомобілі.