Розділ 4. Оксана

Опустивши голову просто йду. В голові досі панує хаос, і я ніяк не можу заспокоїтися. Ну чому я така дурепа? Як могла так бездумно всістися в авто до першого зустрічного й опинитися в іншому місті. І найголовніше — що мені робити? Від розпачу на очі накочуються сльози та я хутко витираю їх долонею. Зараз не час розводити мокроту. Цим я лише більше себе зажену в пастку. 

Вийшовши з лабіринту висоток, потрапляю відразу на головне шосе, де помічаю чималий потік машин. А ще, тут доволі людно. А отже, не так лячно буде плентатися нею до найближчого кафе, аби там посидіти, зігрітися та подумати, що робити далі. Зрештою, я мушу знайти якийсь вихід. По-іншому, просто не може бути. 

Неквапливо перебираю ногами, оглядаючи все довкола. А тут доволі гарно та затишно. Повсюди висять різноколірні гірлянди, найрізноманітніші святкові прикраси, а в повітрі витає запах запашної кави з корицею та какао. В дитинстві, я обожнювала какао і весь різдвяно-новорічний період, коли можна було його віднайти на кожнісінькому кроці й насолоджуватись стільки, аж поки не нудило. Солодке, завжди було моєю слабкістю. Тільки мама цього не розділяла й всіляко намагалася обмежити мене в цьому. Її численні дієти часом зводили з розуму. Як і бажання виховати в мені все те, що я так ненавиділа — покірність, стриманість. 

При згадці про маму та її методи виховання у мене завжди виникає відчуття якогось внутрішнього дискомфорту та яре бажання втекти від неї якомога далі, аби не муляти очі образом зіпсованої егоїстичної доньки. Та попри все, я її люблю. Можливо по-своєму, однак люблю. І кожна наша сварка завдає мені болю, як і її небажання порозумітися та сприйняти мене, як особистість. Якось, я навіть пропонувала їй записатися на сеанс до психотерапевта й разом відвідати його, адже проблеми в наших стосунках очевидні. Та мої бажання не почули, а старання не оцінили. І я вкотре почула у свою адресу купу образливих слів. 

А тепер вона хоче, аби я пожертвувала своїм щастям заради компанії та статків. Маячня!

Згадавши про матір, дістала з сумочки телефон. Я вимкнула звук на ньому, аби не чути щосекундний дзвін від її повідомлень. Все одно читати їх не буду. Бо наперед знаю, що там буде. Спочатку: прохання подумати, потім накази виконати те, що вона каже, а на сам кінець образи та прокльони. Все, як зазвичай. Тільки, якщо раніше, я ще могла піти на такі-сякі поступки, й іноді, скрипучи зубами, виконати її прохання, то нині — сама думка про шлюб з нелюбом викликає у мене огиду. 

Щойно екран телефону спалахує яскравим світлом бачу на ньому чималу кількість повідомлень та пропущених дзвінків. Більшість з них, звісно, від мами, кілька від моєї подруги Зоряни, один від Микити та один від батька. 

Першим ділом я телефоную до Микити, адже не хочу, аби він хвилювався. От тільки, як йому сказати, де я і що роблю? Він не оцінить мій необдуманий вчинок й зайвий раз хвилюватиметься, а через відстань між нами й нічого зробить не зможе. Ох і лишенько мені! 

— Слухаю… — в трубці чується сонний голос мого хлопця. Я відриваю телефон від вуха та дивлюся на годину. Дійсно, вже пізненько, але не так, щоб спати. Хоча, мабуть, Микита й знову кілька днів поспіль підпрацьовував після своїх пар й втомився. 

— Привіт. — лагідно кажу. — Вибач, що розбудила. Просто я так скучила і хотіла почути твій голос. 

Я і справді дуже сумую за Микитою, і щоразу, пориваюся кинути все й поїхати до нього в Англію. Та він зупиняє, зрештою, як і мій здоровий глузд. Спочатку, він повинен знайти стабільну роботу, а не підробіток, аби ми могли разом винаймати житло. Та й мені варто накопичити грошенят хоча б на перших пів року. Бо Англія, то не Україна, там все в рази дорожче. І якщо ти не маєш статків, аби забезпечити себе закордоном, то варто мати хоча б роботу та таку сяку грошову подушечку. А без диплома, відповідних рекомендацій та досвіду роботи знайти гідну роботу в рази важче й вдається то не відразу. Хоча, англійську я знаю, і щиро сподіваюся, що цих знань вистачить хоча б на те, щоб піти працювати офіціанткою. 

З Микитою ми познайомилися в університеті. Я вступала на перший курс, а він вже був третьокурсником. Гарний, статний, показний з бездонними синіми очиськами та чорною чуприною. А ще, він дуже розумний та кмітливий. Сам, без допомоги батьків та їхніх грошенят (позаяк таких у них немає), зумів вступити до Вишу та отримати стипендію. А минулого року, бувши в аспірантурі, йому вдалося виграти грант на навчання в Англії. Я безмежно щаслива за хлопця, адже такий шанс буває раз на мільйон. До того ж здобути освіту закордоном дуже престижно та важливо. Для Микити то була мрія. Він з дитинства марив стати адвокатом. Не те що я. 

— Я теж скучив, солоденька. — його голос діє на мене заспокійливо і я майже забуваю де знаходжуся та чому. — Як ти?

Як я? — подумки зітхаю та оглядаюся довкола. Сніг сипле і сипле, на вулиці студінь, а я одна в незнайомому місті. Однак, мовчу про це, бо не хочу засмучувати хлопця. Та й що тут розказувати — сама винна у всьому. 

— Терпимо. 

— Знову з матір'ю посварилася? 

— Як ти здогадався?! —  вдаю здивування, хоча насправді ми обоє знаємо, як звучить мій голос після того, як матінка вкотре встигла потріпати мені нерви. 

— Інтуїція, — жартома каже він, — Щось серйозне чи як зазвичай?

На мить замислююсь, чи варто казати зараз про божевільну ідею матінки та те, що втнув мій тато, чи все-таки зачекати? Якось боязко мені повідомляти такі речі йому телефоном. Хотілося б бачити його реакцію (хоча, я ні на йоту не сумніваюся в хлопцеві), і заодно мати змогу поплакатися на його плечі та відчути підтримку через міцні обійми.