Розділ 3. Оксана

Мабуть, на моєму обличчі відображаються усі думки, котрими я заганяю себе в ще більшу панічну яму, бо незнайомець прищулюється, кривить губи, наче обдумує щось, а тоді спокійно промовляє:

— Ти спала, а я не знаю твоєї адреси, тому завіз тебе сюди. Звідси легко можна викликати таксі. 

Тепер його вчинок стає більш зрозумілішим, хоч мене не перестає переслідувати тривожне почуття. Мабуть, я забагато дивлюся страшилок та читаю кримінальної хроніки. 

— Ааа… зрозуміло. — протягую, відстібуючи пасок безпеки. 

Відстібнувши пасок, я тягнуся за своїм пальто, а тоді нишпорю у сумочці, аби відшукати там купюру з найбільшим номіналом та заплатити за поїздку. Хоч незнайомець і казав, що його не цікавлять гроші, я не хочу бути винною. 

— Ось, тримай. — суну до рук папірець та відкриваю дверцята авто. — Дякую, що не кинув у біді.

Незнайомець бере купюру, але задоволеним не виглядає, і дивитися насуплено. Навіть, я б сказала, ображено. Та я не зважаю на його перепади настрою і вилізаю з авто, як раптово, чоловік хапає мене за руку та тягне назад. Не очікуючи такого, не чиню супротив й падаю назад на сидіння, наче мішок картоплі.  

— Гей, ти чого? — обурююся. 

— Забери. — він віддає мені купюру, — Я ж казав, мене не цікавлять гроші. 

Я кошуся на нього й просто не розумію, чого він хоче. 

— Я не хочу бути винною. Та й за допомогою варто віддячити. 

— Будеш винна мені послугу. — каже, обертається та дістає своє пальто з заднього сидіння. Виходить з машини, накинувши пальто на плечі. Я теж вилажу й дістаю телефон, аби замовити таксі. 

— Яку ще послугу? 

Я б не хотіла бачитися з ним знову. За допомогу, звісно, вдячна, але на цьому — все. Фініта. 

— Якусь. — знизує плечима. 

— Так не піде. — я обходжу машину й стаю навпроти нього. Дивлюся прямісінько в очі, з викликом, аби не думав, що я легка здобич і погоджуюся на все. — А якщо ти захочеш, аби я тобі стриптиз станцювала?

Ну от справді! Чого він від мене очікує?

Незнайомець всміхається. 

— А ти вмієш?

— Та що там вміти! — кажу й розумію, що ляпнула дурницю. — Не важливо, вмію я чи ні, а те що я не хочу таке робити. Для тебе. 

У мене є Микита. Я його кохаю. Він сенс мого життя й моя найбільша підтримка. Для нього я маю танцювати приватні танці, а не для всяких там незнайомців. Навіть таких симпатичних, як цей. 

— А що зі мною не так? 

Я хитаю головою та закочую очі. Цей незнайомець просто “щось”. Вміє розлютити будь-яким запитанням. 

— Та до чого тут це?

— А що тоді?

Божечки! Чи й справді він такий наївний, чи я щось не доганяю…?

— А те, що я не хочу цього робити. І взагалі, у мене є хлопець. 

Знущається, зараза. 

— Ти не доганяєш чи спеціально мене дратуєш?

Незнайомець усміхається все ширше і ширше. Всередині мене наче надувається повітряна кулька, яка от-от лусне від напруги. І я таки щось втну. Щось дуже дурне, чого б мені зовсім не хотілося. 

— А ти ведешся. — він підморгує мені. 

— О боже… — мало не ричу й різко розвернувшись, йду геть. 

Сил моїх більше немає. Цей день просто жахливий, цей незнайомець нестерпний і взагалі всесвіт дуже несправедливий до мене нині. Наче, все в змові проти мене і мого психічного здоров'я. І з цим варто щось робити. 

Відходжу на добрих двадцять кроків від незнайомця та обертаюся, аби глянути, чи він вже зайшов у під'їзд. Та він, зараза, наче спеціально очікував цього, й дивиться у мій бік. Пропалює мене поглядом, сповненим зухвалості й усміхається, як той чеширський кіт. Дивний, якийсь. Чесне слово. 

Я закочую очі та гучно видихаю. І з нетерпінням очікую на таксі, яке, як на зло, все не приїжджає. Хоча в додатку показує, що водій уже мав би бути на місці. Я оглядаюся довкола, і знайшовши назву вулиці на будинку навпроти, перевіряю, чи правильно її вписала в додатку. Назва відповідає тому, що я вказала і я починаю хвилюватися. От де це таксі, коли воно мені конче треба?

Нервово починаю ходити то туди, то сюди, розглядаючись на всі боки. Та таксиста й близько немає. Морозне повітря починає пробиратися під комір пальта і стає прохолодно настільки, що я починаю труситися. 

У відчаї підіймаю голову вгору й роздивляюся небо з якого не перестає падати сніг. І здається, що це надовго. Зима цьогоріч розгулялася не на жарт. Гарно, звісно, але надто, надто холодно. І небезпечно, якщо ти не сидиш вдома, а тиняєшся незнайомими вулицями. Ех! Лише замерзнути тут в кучугурах сніжних мені не вистачало! 

Зате, не доведеться сваритися з матінкою й погоджуватися на фіктивний шлюб. Але ж ще є Микита… він без мене як буде?

В руках раптово оживає телефон. На екрані висвітлюється незнайомий номер. Я відповідаю без роздумів, бо вочевидь, що це водій таксі. Невже заблукав?