Розділ 2. Оксана

Розмова з мамою, звісно ж, закінчується скандалом і я під її крики та прокльони, втікаю. Вибігаю на вулицю та щосили мчу на зупинку. Не хочу залишатися в цьому огидному місці ні секундою довше. Мене досі трусить від образи, й починають душити сльози. Мати геть втратила здоровий глузд, і ще намагається мене зробити винною у ситуації, котру створила не я. 

Ну от чим тато думав, коли йшов на таке? Ну чим? Ми жили не бідно, завжди. І по сьогодні бізнес тата процвітає, то нащо було дурити державу? Невже він не розумів, який то ризик? Чи все-таки жадібність зіграла свою роль?

Від роздумів починає боліти голова, та я не можу зупинитися й не думати. А ще, починає прокидатися совість й гризти зсередини. Бо попри все, мені дійсно шкода батька. В'язниця — неприємне місце і я нікому не бажаю там опинитися, звісно крім тих, хто на це заслужив. Але й економічний злочин не прирівняєш до вбивства чи зґвалтування. Тато не виживе серед таких злочинців. Та й останнім часом у нього проблеми з серцем. Вік вже не той, та й стресу багато було через ведення бізнесу. 

Дійшовши до зупинки, роздивляюся розклад й розумію, що чекати ще хвилин п'ятнадцять. Тому опускаюся на прохолодну лаву та опускаю погляд на своє взуття. Ретельно його розглядаю, наче можу там знайти відповідь на усі свої проблеми й опускаю голову та закриваю обличчя руками. Тихесенько ричу у власні долоні. Благо, на зупинці я одна й ніхто не злякається такої дивачки. 

Кілька хвилин сиджу непорушно та намагаюся заспокоїтися. І морозне повітря січня стає в пригоді. Холод починає пробирати до кісток і я здригаюся, коли чиясь гаряча рука торкається моєї щоки. Підскакую, наче вжалена й впираюся поглядом в незнайомця, що вирішив мене потурбувати. 

— Ти в порядку? — питає він, відступаючи на кілька кроків назад. 

Я намагаюся віддихатися від переляку та промовити бодай щось. Але язик наче примерз до мого піднебіння і я не можу вимовити, ані слова. Оглядаюся натомість й не бачу нікого поруч, ані однієї живої душі на цілу довжелезну засніжену вулицю. Та й видимість практично нульова, адже сніг падає з такою інтенсивністю, що незабаром буде неможливо пересуватися вулицями та тротуарами. Якщо до ранку цей снігопад не закінчиться, то є шанс, що завтра місто паралізує. 

— Ти німа? — цікавиться незнайомець, вочевидь, стомившись чекати на мою бодай якусь реакцію. — Якщо так, то не надто розумно з твоєї сторони в таку погоду шастати засніженими вулицями. Навіть не зможеш покликати когось на допомогу в разі чого. 

Його прекрасні м'ясисті вуста розтуляються раз по раз, і з них вилітає от те, що мене вганяє спочатку в ступор, а потім, миттєво, викликає лють. І гнів. Та хто він такий? Чого дозволяє собі осуджувати людину, котру бачить вперше? Ще й робить це так зверхньо, з насмішкою. 

— Тебе забула спитати, що мені робити! — бурчу, фиркаючи. Розумію, що чоловік не винен в тому, що я вже й так знервована була, але от ці його словечка, кинуті так уїдливо мені в обличчя, чомусь розлютили. 

— Іноді, варти прислухатися до думки інших. — відрізає він, — Це може врятувати життя. І вберегти від небажаних наслідків. 

Я випучую очі та відриваю рота. Ну що за нахаба? 

— І звідки тільки такий розумний взявся? — кажу це вголос, та ще й так, що в незнайомця видовжується обличчя. Він явно не очікував такого. 

А що? Він перший почав. 

— Звідки й усі. — опанувавши себе, промовляє та поправляє комір. Оглядається довкола, як я кілька хвилин тому й додає: — То тобі треба допомога чи ні? Кажи, бо я поспішаю. 

Я хмикаю й про себе відмічаю, що він не просто нахаба, а ще й задавака. 

— А хіба я тебе зупиняла? — кажу вже менш емоційно й бачу, що моя відповідь йому не подобається. Від слова, зовсім. Та я, котра все ще відчуваю розпач й роздратування від сварки з мамою, не хочу стримуватися та дозволяти першому-ліпшому мужику ображати мене, бо йому щось там здалося. — Це ти до мене приліз. А тепер ще й звинувачуєш. Не гарно, як для джентльмена. 

Його погляд спалахує небезпечним вогнем. Він кривиться та стискає губи. Бачу, що гнівиться, але намагається опанувати емоцію й не вивалити на мене відро з гівном. А воно, в ньому точно є. У всіх нас є щось таке погане та темне. 

— Та й ти до леді не дотягуєш, — промовляє єхидно, окидаючи оцінювальним поглядом всю мене, — Але як знаєш. Хочеш просидіти тут всю ніч, замерзнути та померти — будь ласка. А я поїхав. 

Він розвертається та йде у бік свого авто. Тепер я можу розглянути його зі спини. Високий, широкоплечий. І навіть в моєму смаку, якби не був таким засранцем. Ну і якби у мене не було Микити. 

Коли незнайомець досягає свого авто та відкриває двері, я чомусь прокручую в голові його останню фразу про “замерзнути та померти” і зриваюся з місця. 

— Зачекай! — гукаю його, і він зупиняється. Повертається та усміхається, але ця усмішка більше нагадує не теплу та зігріваючу, а хтиву та небезпечну. Наче натяк на те, що в його голові далеко не самаритянське бажання допомогти незнайомці. 

Та я не зважаю на його вищир й продовжую йти, намагаючись не запнутися й не звалити в сніг. Та вже наступної миті мої ноги чомусь розіпхаються в різні сторони, щойно я досягаю багажника авто, й посковзнувшись, я лечу в обійми незнайомця. Він не лякається і відкриває обійми, лапаючи мене саме тоді, коли я вже майже прощаюся з життям й гучно матюкаюся.