Розділ 1. Оксана

Здається, моя мати збожеволіла. Остаточно і безповоротно. І я не знаю, що мені з цим робити. Плакати чи сміятися? Кричати? Обурюватися? 

На жаль, правильно відповіді немає. І все з вище перерахованого не допоможе розв'язати проблему з нею. Як і немає сенсу в тому, аби переконати її в протилежному. Цю жінку не переговорить ніхто, навіть сам чортяка лисий! 

Вперта, авторитарна та вимоглива. І це лише частина її якостей, котрі зводять мене з розуму щодня! Однак, сьогоднішня пригода, то вже перебір. От чесно! Чого вона сподівалася? Розуміння? Покори? Співчуття? 

— Та дідько його знає! — гнівно бубню собі під ніс та відкриваю двері на вулицю. В обличчя відразу вдаряє морозне повітря січня. 

Мружусь та підіймаю комір пальта вверх, адже не хочу застудити горло і знову злягти з ангіною. Ця клята хвороба турбує мене щороку, особливо, якщо влітку не відвідаю якісь соляні шахти, або ж морське узбережжя. Лікарі досі розводять руками, не знаючи, як зарадити моєму недугу. Хіба, що робити операцію та видаляти мигдалини. Однак, я проти. Категорично проти. 

По-перше, я не люблю лікарні. Від одного запаху медичного спирту мене нудить. А по-друге, я ненавиджу біль. А воно, я знаю, болітиме. Як тільки но дія анестезії сплине, моє горло розриватиме на шмаття. І то не факт, що воно допоможе. Адже інфекція, котра зазвичай зупиняється в районі гортані й осідає на мигдалинах, матиме змогу проникати в трахею та стравохід без перешкод, викликаючи інші болячки. Можливо, це не підтверджений факт, а лише плід моєї уяви, та я боюся ризикувати.

Ні, під ніж я не ляжу. Ніколи! 

Як і не збираюся погоджуватися на безглуздий шлюб зі стариганом, тільки заради того, аби моїй матінці не довелося йти працювати. Бачте, що надумала ця неможлива жінка, — вона вирішила, що я маю вийти заміж за сина її давньої подруги, аби той допоміг моєму батечкові, котрий роками обманював державу й не сплачував податки, вийти сухим із води. Себто, врятувати від ганьби та в'язниці. І щоб у нас не забрали все майно та не арештували рахунки в банку. 

Я, звісно, розумію, що ситуація не проста й скоріше за все, нам таки доведеться шукати інше житло та гарувати на кількох роботах, аби прогодувати себе. Та це в сто разів краще, аніж продаватися за зелені папірці. І як моя матінка не може цього зрозуміти? Не хочу я ставати іграшкою в руках багатого маразматика. Один бог знає, що з себе представляє син тієї маминої подруги. А якщо він психопат? Чи якийсь збоченець? Або ж справжній тиран та деспот, котрий шукає собі покірну утриманку? 

Ні, не хочу! Нізащо! 

Зрештою, у мене є Микита, котрого кохаю понад усе. А він кохає мене. І зовсім скоро ми будемо разом. Аби тільки вистачило сил пережити цю завірюху.

Спускаюся сходинками та прямую до хвіртки. Ступаю обережно, аби не підвернути ногу на слизькій доріжці, котру нині ніхто не розчистив. Відколи батько втрапив у халепу, мама розпустила більшість персоналу, адже незабаром платити їм буде нічим. Та й матінка моя не бажає позбавлятися своїх постійних звичок і більшу частину грошей, котрі сховані у сейфі, а не лежать на рахунку, притримує для себе. Нещодавно, вона заявила, що звільнить і нашу кухарку Люду, а їжу замовлятиме в одному з ресторанів. Я скептично віднеслася до цього, адже Люда готує так, що пальчики оближеш, і жодна ресторанна страва не зрівняється з її домашньою. Та й коштує все в ресторані дорожче. Однак, переконати матінку мені не вдалося. Зрештою, як завжди. 

Суперечки між мною та мамою виникають доволі часто. І йде це з самого дитинства. Хоч як вона не намагалася виховати в мені покірність, їй не вдалося втілити задумане. І мій норовливий нестерпний характер, переданий мені від батька, проявляється з кожним роком все більше. 

— Куди це ти йдеш? — в спину долітає гнівне материне питання. — А ну вернися! Я тебе не відпускала! — гримає вона, поспішаючи до мене. Чую її важкі кроки та пихтіння. Ситуація й справді має бути критичною, якщо змусила її витягнути свою дупцю на вулицю в таку погоду, аби зупинити мене. 

— Я сама себе відпустила, — відповідаю, не обертаючись. 

Продовжувати безглузду розмову не хочу, адже нічого довести не зможу, тільки настрій собі зіпсую. І спізнюся на автобус. Так, так, я не користуюся благами моєї сімейки. Не маю авто з водієм, не катаюсь на таксі, а просто їжджу маршруткою. І справа тут зовсім не в тому, що татка загребли. 

Якби дивно не звучала правда, а мене в цій сім'ї мало балували, хоч ще донедавна були можливості. Я не мала купи іграшок, дорогого брендового одягу та й ніхто не виконував моїх захцянок, щоб я не просила. Хоча й просила не багато. Принаймні, мені так здається. 

Чому мене не балували? Відповідь проста — аби не розпестити й виховати гідну особистість, котра не розраховує на сімейні статки, а сама вміє добиватися бажаного. І це, мабуть, єдина річ в системі материного виховання, котру я підтримую. Та все інше — дичина. Бо не балувати — це одне, а забороняти все-все й при цьому ігнорувати базові потреби своєї дитини — не метод виховання, а знущання. 

Проте, нині я не залежу від грошей батечка й брати участь у тому фарсі, що задумала мати — не зобов'язана. Працюю я з шістнадцяти років, адже кишенькові мені ніхто не давав, а останні три роки взагалі забезпечую себе цілком і повністю. Вийняток, моє навчання. Тут батько таки розщедрився. Але й тут були певні умови — навчатися я мала там, де скажуть вони. 

І ось вже п'ятий рік я навчаюся в юридичній академії та намагаюся не завалити іспити. Благо, останні в цьому році. Юриспруденцією я ніколи не цікавилася, й донині мало що розумію в ній. Так, тягну кота за хвіст, аби отримати клятий диплом й не гнівити батьків. Попри все, мені хочеться, аби вони мною пишалися.