Глава 2 Умови

Ліна повернулася разом із правителем.

Не тому, що повірила кожному його слову. І не тому, що раптом захотіла стати дружиною людини, з якою до сьогодні майже не розмовляла. Просто попереду на неї чекала невідомість, а позаду — люди, які вже вирішили її долю.

Нейтріос посадив Ліну на свого коня, а сам ішов поруч, тримаючи тварину за вуздечку. Лише коли вони вийшли з лісу, до них наблизилися четверо вершників. Весь цей час охорона правителя залишалася достатньо далеко, щоб не чути їхньої розмови.

Отже, про справжню причину повернення поки знали тільки вони двоє.

— Ви ще можете передумати, — тихо промовила Ліна.

— Можу, — спокійно відповів Нейтріос.

Вона міцніше стиснула пальцями край сідла.

— Не надто заспокійлива відповідь.

Правитель підняв на неї погляд.

— Я не хочу починати нашу угоду з брехні. Зараз у тебе справді немає жодних гарантій, крім мого слова.

— Яке ви можете забрати.

— Саме тому остаточну відповідь ти даси лише після того, як прочитаєш шлюбну угоду.

Ліна поглянула на дорогу. Вдалині вже виднілися башти столиці.

— Я погодилася тільки повернутися.

— Я пам’ятаю.

— І до підписання угоди ви не оголосите про наш шлюб.

— Не оголошу.

— І не віддасте мене Таїсії.

Нейтріос зупинився.

— Відтепер ти перебуватимеш під моїм захистом. Незалежно від того, підпишеш угоду чи ні, сьогодні до Таїсії ти не повернешся.

Ці слова мали б заспокоїти, проте Ліна не дозволила собі повірити в них до кінця.

Біля воріт палацу вже чекали.

Таїсія Іскремі стояла на верхній сходинці, випроставшись так, наче збиралася зустрічати іноземне посольство, а не свою втікачку. Поруч із нею височів Есмільдій. Його сиве волосся було бездоганно зачесане, на темному камзолі виблискувала державна відзнака.

Побачивши Ліну верхи на коні правителя, Таїсія зблідла.

Нейтріос допоміг дівчині спуститися. Лише тоді опікунка рушила до неї.

— Де ти була? — прошипіла вона. — Ти хоч розумієш, що накоїла?

Ліна мимоволі відступила, але Нейтріос став між ними.

— Ліна нічого вам не пояснюватиме.

— Ваша Величносте, вона втекла напередодні власних заручин. Її вчинок зганьбив не лише мене, а й пана Есмільдія.

— Заручин не буде.

На обличчі Таїсії вперше з’явилося щире здивування.

Есмільдій повільно перевів погляд із правителя на Ліну.

— Можна дізнатися причину такого рішення?

— Я його ухвалив. Цього досить.

— Таїсія є законною опікункою дівчини.

— І саме я маю право скасувати рішення опікунки, якщо воно суперечить інтересам підопічної.

— Ліна вже не дитина, — сухо зауважив Есмільдій.

— Тоді тим паче її не можна видавати заміж без згоди.

Ліна затамувала подих. Нейтріос говорив упевнено, але поки це залишалося лише усним наказом.

Есмільдій усе зрозумів. Він не став сперечатися, однак у його погляді з’явився холод.

— Звичайно, Ваша Величносте. Я підкоряюся вашій волі.

Таїсія виявилася менш стриманою.

— А що буде з Ліною? За втечу вона має відповісти.

— Не має. Вона залишається в палаці як моя гостя.

— Ваша гостя? — перепитала опікунка.

— Саме так.

Нейтріос простягнув руку одному з охоронців.

— Проведіть пані Вальдері до гостьових покоїв. Подбайте, щоб вона отримала їжу, чистий одяг і могла відпочити. Без мого дозволу до неї нікого не впускати.

Останні слова призначалися Таїсії.

Ліна рушила за охоронцем, але біля дверей озирнулася. Есмільдій дивився їй услід. На його обличчі не було ні гніву, ні образи — лише зосередженість людини, яка зіткнулася з несподіваною перешкодою й уже шукала спосіб її усунути.

Через дві години Ліну запросили до кабінету правителя.

Вона встигла вмитися, переодягнутися й трохи поїсти, хоча від хвилювання їжа здавалася позбавленою смаку. На столі перед Нейтріосом лежали чисті аркуші, чорнило та державна печатка.

Однак жодного готового документа не було.

— Сідайте, — запропонував він.

Ліна залишилася стояти.

— Спочатку скажіть, що буде, якщо я відмовлюся.

— Рішення Таїсії щодо Есмільдія все одно буде скасоване.

— Письмово?

— Так.

— А мене не ув’язнять за втечу?

— Ні.

— Це теж має бути записано.

Нейтріос ледь усміхнувся.

— Ви швидко навчилися розмовляти з правителем.

— У мене був хороший привід.

Він не заперечив.

— Усі умови запише храмовий писар. Потім угоду прочитає верховний жрець і завірить магічною печаткою.

— Він дізнається про Ільвію?

— Ні.

Ліна нарешті сіла, але не відвела від нього настороженого погляду.

— Як тоді угода змусить мене мовчати?

— У документі буде згадана Таємниця Корони. Під час ритуалу ми обоє зосередимося на тому, що маємо на увазі. Магія закріпить спільне розуміння, але жрець не побачить наших думок.

— Зручно.

— І небезпечно для нас обох. Якщо хтось свідомо порушить умови, його магія спочатку ослабне. Якщо порушення не виправити — зникне назавжди.

— У мене не так багато сили, як у вас.

— Саме тому наслідки визначатимуться не кількістю магії. Для мене її втрата означатиме загрозу престолу. Для вас угода обмежить силу лише настільки, щоб ви відчули попередження.

— Виходить, для мене покарання м’якше?

— Ризики в нас теж різні. Ви зберігаєте чужу таємницю. Я отримую дружину, дитину й можливого спадкоємця.

Ліна помовчала.

— Якщо народиться дівчинка?

— Умови не зміняться.

— Якщо дитина народиться без магії?

— Не зміняться.

— Якщо вона… не виживе?

На мить обличчя Нейтріоса стало непроникним.

— Ви все одно отримаєте обіцяне.

Ліна повільно кивнула.

— П’ять років від дня весілля. Не довше.

— Так.

— Після розлучення я сама вирішуватиму, де жити, з ким спілкуватися і чи виходити заміж знову.

— Так.

— Моє батьківське майно повернеться під моє управління одразу після весілля. Не через п’ять років.